Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він — не квартирант, якому я здаю кімнату в оренду. Він — співвласник мого життя. Цієї зими він висловився.
Іду вечеряти до харчевні, щоб показати результат алжирцеві. Але той не хоче поглянути. Приніс мені блок мармуру, спонукав мене творити якнайкраще — а тепер не хоче навіть дивитися.
— Ти прийшов, щоб показати мені свою роботу. Це навертає мене на думку, що ти таки зробив свій шедевр. Немає потреби пересвідчуватися у цьому.
Здогадуюся, що він уникає дивитися з поваги.
— Святе тіло християнської віри викликає у мене відчуття збентеженості. Мій погляд стороннього його б осквернив.
* * *
— Ти не завжди був різноробом, — кажу я йому.
— Я навчався у школі Корану, був найкращим студентом. Але потім довелося покинути навчання. Африка розвіює свій пісок далеко за моря. Ми всі помічаємо його після дощу, на автомобільному склі. І вправно миємо, аби й сліду не залишилося. Я — одна з багатьох піщинок, занесених вітром. Тут знайшов собі місце, щоб упасти. Добуваю мармур, його білий пил стирає мені з пам’яті згадку про те, звідки я. Наш пророк каже, що Рай — під ногами матері. Для мене на землі такого місця вже немає. Але я — не у засланні. Я повертаюся до нього п’ять разів на добу, коли молюся. Моя домівка — повсюди, де я розстеляю килимок для молитви.
* * *
Я поглядаю на його загрубілі, темні руки, у зморшки яких та по краю нігтів глибоко в’ївся мармуровий пил. Через той пил, що снігом притрусив бороду, не роздивишся до ладу, якого кольору його борода і якого він віку. Ці натруджені руки надсилають зароблені гроші сестрі у далеке високогірне селище.
Він уперше побачив море, коли зійшов на борт риболовецького човна у маленькому порту неподалік від Алжиру. Та вже й перебуваючи на борту, мало його бачив, прикритий сітями. Висадився на Сардинії, нишком заліз до вантажівки, що чекала паром на Чивітавек’ю.
* * *
— З морем я знайомлюся вже тут. Чую його через вікно, коли воно шумить мені за компанію, але не кличе до себе. Перед тим, як піти до кар’єру, я деякий час працював на риболовецькому судні. Вночі, у морі, я сумував за сушею.
А я, здається, ні за чим не сумую. Не відчуваю потреби повернутися кудись, де бував раніше. Виказую йому, аби теж чимось поділитися, щоб він не почувався незручно.
— Я не зустрічав людей, які б не сумували за чимось або за кимось. На рибацькому човні, серед ночі, я так сумував, що говорив із хвилями. Звертався до них берберською мовою, на якій розмовляв змалку. У морі доводиться тіснитися, незважаючи на безмежну пустелю навколо. Це місце — не для мене, його треба перетнути і все.
* * *
Вимочуємо по черзі скибки хліба у глиняній тарілці, яку поставили між нами. Ми обоє народилися далеко від моря і ось тепер удвох їмо рибну юшку. Із чемності я не прошу, щоб мені принесли вина. Із чемності не допитуюся, якою піщаною бурею занесло його сюди і звідки.
— У вас тут я навчився бути ніким. Досить потупити очі — і тебе не помічають. А як поглянути поперед себе, то знову з’являюся. Якщо мовчу, мене терплять. А вистачає про щось запитати — і тебе відштовхують. Вам краще не бути ні з ким. Ну, то й згода: вдаваймо, що ми одне для одного не існуємо. Ти — не такий, ти сідаєш поряд, розказуєш, запитуєш. Ти — хтось, і таким чином робиш мене кимось.
Увечері море нагадує паркан із припнутих човнів — стриножених звірів, що бурмочуть у темряві, відпочиваючи, коливаючись на хвилях та потираючись боками.
Ми поглядаємо то на миску на столі, то через вікно, за яким видніється порт. Жуємо змочений у юшці хліб. Коли миска порожніє, вмочуємо ще по разу. Одягаємося і прощаємося.
* * *
Щойно я звертаю за ріг, помічаю автівку жінки.
— Сідай, підвезу.
Відчиняю дверцята, але в останню мить завмираю, кажу, що не хочу, краще пройдуся. Тоді вона теж виходить, замикає машину, іде слідом. Просить наблизити дату переходу. Принаймні поїхати на місце і спробувати. Ми йдемо поряд, але на відстані; рюкзак я тримаю на іншому боці.
Вона каже, що охоче заплатить мені за подорож, щоб не думав, що це — плата за проведені разом вечори. Вона так поводилася тому, що я їй сподобався. Але не наполягала зі своїми запрошеннями, бо відчула у моєму тілі порожнечу, яку залишила в ньому інша жінка.
— Ти обіймав інше тіло. А я була лише його імітацією. Навіть вибачався. І вже точно не переді мною.
* * *
Я такого не пам’ятаю. Але і надалі не прошу у неї тілесної близькості. Ми йдемо без мети, не у напрямку мого житла. Я не хочу, щоб вона знала, де я живу. Вона чекає на мою відповідь. Я кажу, що дізнаюся, що там із погодою, як там зі снігом, і післязавтра їй скажу, коли ми зможемо вирушити. Вона дякує, питає, чи не хочу я в неї заночувати. Її подих вже не збоку, а просто перед моїм обличчям, зовсім поряд. Втягую його носом, і він відзивається в мені десь унизу, на рівні тазу. Це вперше після операції. Від несподіванки важко сковтую. Все це триває не довше, аніж котяче «няв».
Відповідаю невиразно, що матимемо нагоду поспати разом під час подорожі. Стримано всміхаюся, щоб згладити відмову. Обрізання подарувало мені другу недоторканість. Ми повертаємося до її автівки і прощаємося до наступного дня.
По дорозі до свого житла я знову відчуваю вагу рюкзака на плечі.
* * *
Уранці йду до священика і вручаю йому загорнуту у тканину закінчену роботу. Прошу розгорнути після того, як піду. Сам не хочу прикладати її до статуї. Хай він наодинці побачить, яким виявиться результат. Зачекаю кілька днів. А як повернуся, він мені має сказати, приладнувати її на статую чи ні.
Вирішуватиме єпископ. Якби все залежало лише від нього, від священика, то він би відразу попросив мене встановити роботу на статую, навіть не показуючи її йому. Через адміністративні перепони він зможе заплатити мені лише після остаточного завершення реставрації. Питає, чи не треба дати ще частину
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неприкрита природа, Еррі Де Лука», після закриття браузера.