Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

— То було дванадцять років тому. Я тоді жила зі своїм першим чоловіком. Тепер я одружена з іншим, і в нас добрий союз. Та й з тим тоді нібито все було не так і погано.

У купе зайшов провідник, спитав: «Чого бажають дівчата: чай, каву, капучіно, воду, пиво?»

— Давайте по пивцю? — спитала жінка, і я радо погодилась, бо мене вже захопила її сповідь, а під пиво розмова йде краще, ніж за чаюванням.

Отже, була вечірка у великій квартирі. Багато випивки й наїдків, багато людей, які бачили одне одного вперше. Неподалік від моєї співрозмовниці опинився чоловік, якого вона досі не зустрічала. Він наливав їй, чаркувався з нею, клав їй руку на коліно, шепотів у вухо якісь гарячі компліменти. Поряд терлися інші пари, хтось танцював, хтось шукав пляшку. І от він взяв її за руку й підвівся, вона пішла за ним, думала, він кличе до танцю. Повів кудись, міцно притискаючи до себе.

— Ви не подумайте, ніби я аж така праведна! В мене були романи! І божевілля різні були! Мій перший чоловік умкнув мене з вечірки, повіз до себе. Але щоб отак до ванни! Не спитавши імені! Тривалий час ні я не знала, як його звуть, ні він, як мене. І він, до речі, був там із дружиною.

— А ви без чоловіка?

— А я без.

— І вас застукали? — схвильовано спитала я, бо жінка розповідала так емоційно, що я мимоволі уявила собі: стан сп’яніння, повільна приємна музика, гарячі руки чоловіка на плечах, а навкруги всі труться одне об одного, і все затоплюють всепереможні хвилі недиференційованої сексуальності. І раптом крик на інтонаціях нянечки з дитсадочка: «Як вам не соромно!»

— Не застукали. В тому сенсі, в якому ви питаєте. Але до ванни стукали, як щойно ви в той туалет. І тільки-но ми звідти вийшли, туди ввалилася інша пара.

— Але ви казали, він там був з дружиною! Вона могла почати обурюватись, і, зрештою, вважалося б, що правда на її боці.

— Та ні, вона нічого не помітила.

— Може, вона й сама тоді з кимось...

— Може. Мені байдуже.

— То що ж тоді так травмувало вас? — виявила нерозуміння я.

— А з вами таке бувало?

— Ні. Хоча я, так само як і ви, мала різне. І шлюби, і романи, і випадкові зустрічі. Іноді то було добре, а іноді — не дуже.

— Ви знаєте, в мене була одного разу, як ви кажете, випадкова зустріч. Але той чоловік потім відвіз додому, поцілував руку, подякував за приємність, узяв телефон. Я довго чекала, що він озветься. Але не озвався, і поступово все забулося. А цей з тої ванни, куди мене так тяг, аж на руках ніс...

За розмовою ми не помітили, що потяг зупинився. В купе увійшов чоловік, поклав сумку на верхню полицю, спитав, чи можна поки присісти скраєчку на нижню. І поставив свою пляшку пива поряд з нашими майже допитими.

— Ходімо до вагону-ресторану! — вигукнула попутниця.

— А в цьому потязі є?

— Є! поряд з нашим вагоном.

— Куди ви, дівчата? — гукнув він нам навздогін. — У мене в сумці ще є пиво!

Але ми залишили чоловіка з його пивом стелитися на верхній полиці в порожньому купе, отож, я рушила за нею слідом. Вагон-ресторан справді був поряд з нашим вагоном. Ми сіли й замовили по якійсь страві і ще по пиву. Ми сиділи одна навпроти одної, і мені кортіло почути продовження. В неї за спиною шепотілися чоловік і жінка, і я майже певна, що то були ті самі, які, ховаючи очі... ви здогадалися, які саме. Ми чомусь говорили про щось інше, малозначуще, про що й говорять випадкові співрозмовники, і вона ніяк не поверталася до незавершеної оповіді, і я роздратовано слухала про те, на який потяг їй брати квиток, щоб не приїздити серед ночі, але не було квитків на той, який прибуває о сьомій ранку, то ж довелося їхати цим, а цей тому і їде напівпорожній, бо незручний. Мені аж довелося сказати:

— А ті люди у вас за спиною, то, часом, не ті, кого ми нещодавно потурбували?

Вона рвучко обернулася.

— Ні, то не вони!

Нам принесли пиво, яке нарешті повернуло її до фатальної події дванадцять років тому. З її оцінки того, що сталося тоді, травмувала її не сама подія у ванній, а те, що чоловік одразу віддалився від неї й загубився серед гостей, а вона так і не змогла знайти його в юрбі.

— Чоловік, який потанцює з жінкою, потім кланяється їй і каже «спасибі»! А тут отримав значно більше, ніж просто потанцювати!

Я довго слухала, сьорбаючи пиво, про брутально нечемного партнера, який скористався нею, «як жеребець кобилкою». Я не знала, чи варто говорити їй те, що, під час її сповіді спало б на думку, я так гадаю, не лише мені. Але, коли нам принесли по гарячій страві, виникла деяка пауза, я все-таки вимовила:

— Мабуть, у нашій культурі прийнято зневажати жінку, яка йде з чоловіком до ванної, навіть не знаючи його імені... Ні, я нічого вам не кажу, я сама могла б опинитися на вашому місці...

— І ви б проковтнули це? — жінка високо підняла свої гарні ледь підмальовані брови й гойднула сережками.

— Боюся, що, коли б я опинилась у такій ситуації, я б мала звинувачувати лише себе. Я цілком можу уявити густу еротичну атмосферу в тій оселі, яка штовхає робити дурниці. Але ж то не було зґвалтування!

— То був гіпноз! То було ще більше насильство, ніж ґвалтування, — прошепотіла жінка. — З доброї волі я б не пішла на таке!

І вона розповіла, що почала кричати й кликати його, — цікаво, як вона зверталась до нього, коли кликала? — і ходила по кімнатах, і вмикала світло, і чоловіки незадоволено витягали свої руки з-під жіночих спідниць і сідниць, і гнівалися на неї, чого треба цій навіженій бабі? Їй викликали таксі, мовляв, допилася. І вона кілька днів не могла ні жити, ні працювати. Але потім вирішила розшукати його і сказати, що так робити не можна. Що жінка — то не плювальниця і не громадська вбиральня.

—