Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

— А знаєте, — відповіла вона, — якби це сталося, я б народила і принесла б йому! Щоб знав! Що не можна слухатися лише того, що в штанах!

Хоча це вартувало їй великих зусиль, вона таки вирахувала того чоловіка й примудрилася зустрітися з ним.

— І?

— Він виявився впливовою людиною в тій організації, в якій я тоді працювала. В якій працює чи не половина нашого міста. Провідний розробник маркетингових технологій. Ми зустрілися в його офісі, і він був таким чемним, таким уважним. І довго не міг згадати, як ми «познайомились». А коли второпав, то відразу й питає: «То що вам треба? Хочете перейти в наш відділ? Вакансії — то не до мене, але я можу порадити, до кого звернутися». А я кажу: «Ні, я не хочу переходити у ваш відділ. А хочу одного: повноцінного побачення. Бо я не сучка». І він одразу: «Ні в якому разі! Я порядна людина! В мене дружина й двоє дітей!» А я йому: «В мене теж чоловік і двоє дітей! Але це не означає, що мене можна тягати до ванни, як дешеву повію!»

У жінки по щоках потекли сльози. То вперше, а може, навіть і востаннє я бачила, щоб звичайна жінка, не актриса на сцені, так бурхливо реагувала на те, про що розповідала.

— Вам щось треба? — спитала її офіціантка.

— Ще по пиву! — вигукнула вона.

Я не пам’ятаю, як опинилася знову в купе. Прокинулася серед ночі, бо дуже кортіло туди, куди дуже хочеться після такої кількості пива. Попутниці не було, її полиця була порожня. На верхній хропів чоловік. Я стала шукати свою сумку. Ось вона, на мені, через плече. Все на місці. Потяг знову зупинився. Але вночі провідник не замикав ті двері навіть на зупинках.

Потяг рушив. Я повернулася до купе. Я так і не згадала, як ішла сюди з вагона-ресторану. Але розмову з попутницею пам’ятала добре. Потім вона вже не давала мені вимовити ні слова, то вже була не розмова, а її монолог.

— Невже це добре — грабувати в дупель п’яного, якщо він опинився у вашій владі, хоча напиватися в дупель також недобре? Так само не треба такого робити з жінкою, навіть якщо вона й пішла за тобою, як коза! Ви кажете, багато чого не треба робити, а люди роблять. Вбивати не треба, грабувати не треба. Але одне діло, коли є конфлікт із сильним противником. Коли є боротьба. Та зовсім інша історія, коли є бажання скористатися безпорадністю. Коли беруть те, що погано лежить. Це безчесно! І це має бути покарано! І я вирішила винести йому вирок! Так і сказала: «Якщо ми з вами не зустрічаємося в готелі за містом, як чоловік із жінкою, а не як пес із сукою біля засцяного паркану, то про ваші пригоди у ванні знатиме ваша дружина!» Я побачила, як він злякався! Побачила, що в саме яблучко влучила! Тож грюкнула дверима і пішла з його кабінету. А сама думаю: «Його знайшла, то й дружину знайду». Але мені здалося, що шукати її буде не треба, бо він погодиться на мої умови, погодиться на побачення в готелі за містом. А я вже зроблю те саме, що він мені. Доведу його до сказу і з’їду з теми. Я вмію так: завести мужика, та щоб самій не завестися! Я ще до втрати цноти так розважалася! І тепер втечу і не скажу «до побачення»! Щоб знав! Що з жінкою так не можна! Але він, паскуда, знову обіграв мене! І як обіграв! День не телефонує, два, я вже думаю, треба домовлятися про зустріч з його половиною, вона теж на нашій фірмі працювала.

Але тут мені мій чоловік... приходить з роботи й каже: «То ти, виходить, шльондра, яких іще пошукати! В груповому сексі береш участь! Мати двох дітей!» І назвав час і місце тої вечірки. А він туди він зі мною не пішов, бо був з перепою після іншої вечірки, куди ходив без мене. І нічого слухати не хотів, коли я йому у відповідь: «Ти що, відеозапис бачив?» — «Не бачив, але вірю! Бо мені й інші люди, наші колеги, про ту вечірку багато чого розповідали!» І назвав деталі, і побачив мою реакцію. Ми розлучилися на його умовах, і будинок за містом, який ми разом будували, який я дуже любила... відійшов до нього. Бо інакше він реально погрожував, що про мою ванну і про те, як я «влаштувала концерт», коли вибралася звідти, знатимуть наші діти, яким вже було чотирнадцять і дванадцять! Ось бачите, як мене «нахилили» вдруге? Тільки не заспокоюйте мене, ніби усе минеться. І не дорікайте, мовляв, сама в усьому винна! А як іще я мала реагувати на таке? Але Бог йому за мене помстився! Він помер від страшної хвороби.

Як з’ясувалося вранці, вона заплатила за наші посиденьки у вагоні-ресторані. Але я так і не второпала, хто саме помер від страшної хвороби: її перший чоловік чи той, з ким вона ходила до ванної. А головне, я так і не збагнула причин її образи на долю. Хоча в мене виникло кілька версій, або гіпотез.

Перша — суто еротична. Чоловік довів свою справу до кінця, бо вона декілька разів повторила: не відмикав двері, поки не... А вона, очевидно, ні, хоча теж вся палала.

— Але ж у вас вдома був чоловік...

— Але ж я порядна жінка, а не курва, яка заводиться з одним, а закінчує з іншим!

Тож, ймовірно, шал ображеної самиці штовхав її до неадекватних дій стосовно самця, який узяв своє, а їй нічого не дав.

Друга гіпотеза є дотичною до першої. Було порушено якісь правила, якусь її особистісну систему цінностей, яку вона вважала непорушною. Зрештою, всім нам знайома парадигма попередніх епох: якщо молода жінка завагітніла, то винуватець з нею має неодмінно одружитися. Інакше то чоловік безчесний, якого тільки викликати на дуель і вбити. Скільки неадекватних шлюбів було укладено носіями такої настанови! У моєї попутниці було вироблено іншу настанову, якої чоловіки її життя досі не порушували: якщо мав з жінкою приємність, то їй треба за це подякувати, поцілувати руку, сказати, що досі в нього такого задоволення ще не було ні з одною. І от трапився чоловік, який цього правила не виконав. То