Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Тепер Зелік мандрує. Все відбувається вночі. Вдень він спить: лягає на світанку, коли птахи співають найгучніше, і встає на смерканні. Йде — не дорогами, а вздовж них, кущами, намагаючись оминати відкриті місцини. Якщо ж доводиться переходити полем, стежить, аби хоч пшениця на ньому росла — добре, що не весь урожай ще зібрали. Мандруючи, він майже не їсть — хіба що гіркі тверді яблука, — але й голоду не відчуває. Весь час тремтить від страху, а ще від гніву й обурення. Його руки й ноги дрижать, і в шлунку все стискається, тому він блює жовчю, довго й з огидою потім спльовуючи. Було кілька дуже ясних ночей, освітлених повним, самовдоволеним місяцем. Бачив здалеку вовчу зграю, чув їхнє виття. За ним спостерігали стада сарн — здивовані, вони спокійно проводжали його поглядом. Помітив його якийсь мандрівний жебрак, сліпий на одне око, брудний і розкуйовджений: не на жарт злякався Зеліка, перехрестився і чкурнув у кущі. Звіддалік Зелік бачив гуртик селян-утікачів, які вчотирьох переправлялися через ріку, до Туреччини; на його очах звідкись узялися вершники, схопили їх і зв’язали мотузками, як худобу.

Однієї ночі починає дощити, місяць ховається за хмарами. Зелікові вдається перепливти ріку. Весь наступний день іде на те, аби висушити одяг. Змерзлий, охлялий, він думає лише про одне. Як могло статися так, що пан, для якого він вів рахунки, пов’язані з вирубкою лісів, — на перший погляд, цілком порядний чоловік — виявився недоброю людиною? Чому неправдиво свідчив на суді? Як він міг брехати під присягою, до того ж ішлося не про гроші чи ґешефти, а про людське життя? Зелікові це не вміщається в голові. Весь час бачить перед очима ті самі картини: його арештовують, силоміць виводять із дому разом з іншими. Поруч — його старий цілком глухий батько, який не розуміє, що відбувається. А далі — нестерпний біль, який заволодіває тілом і затуманює розум, біль, що є царем цього світу. І ще — віз-драбиняк, що возив їх із в’язниці на тортури, через містечко, де люди плювали на них, очманілих і покалічених.

Приблизно через місяць Зелік дістався Ясс, де жили знайомі його матері. Вони прихистили його, вже знаючи, що сталося. Там певний час Зелік повертається до тями. Його мучить безсоння, він боїться заплющити очі; часом йому таки вдається зануритися в сни, він ніби падає в каламутну воду, послизнувшись на глинястому схилі, — і тоді бачить тіло батька, загрузле в якомусь мулі, непоховане, страшне. Ночами його охоплює страх, що смерть чаїться десь у темряві й може його знову схопити: пітьма — її країна, там марширують її полки. Якщо вже йому вдалося так просто вислизнути з її лабетів, так залюбки залишити за спиною тих, кого вона обрала, вона завжди матиме на нього зуб.

Тому Зелік не зупиняється. Рушає на південь, пішки, як прочанин. Дорогою стукає до єврейських обійсть, де зупиняється на ніч. Розповідає за вечерею свою історію, і люди переказують її, передають із вуст у вуста, з міста до міста, наче коштовний товар. Невдовзі його оповідь вже йде попереду нього: люди вже знають його історію, чекають на нього, оточують своєрідною шаною. Кожен допомагає йому, як може. У шабат Зелік відпочиває. Один день на тиждень пише листи — до родичів, до єврейських громад, до рабинів, до Сейму чотирьох земель[43]. До євреїв і християн. До польського короля. До папи. Стоптує кілька пар черевиків і виписує кварту чорнила, доки йому вдається дістатися Рима, і якимось дивом — немовби завдяки заступництву могутніх сил — наступного ж дня стає перед лицем папи.

II

КНИГА ПІСКУ

5

Про те, як з утоми Бога постає світ

Буває так, що Бога мучать його ясність і тиша, його нудить від нескінченності. Тоді він, наче велетенська чутлива устриця, чиє тіло, таке беззахисне й вразливе, відчуває найменші коливання часточок світла, стискається, вивільняючи трохи місця, де одразу з нічого виникає світ. Спершу світ нагадує плісняву, він мереживний і білий, але швидко росте, окремі нитки сплітаються, творячи міцну тканину. Нарешті він твердне й починає набувати барв. Усе це супроводжує низький ледь чутний звук, похмура вібрація, яка змушує атоми тривожно дрижати. І саме з цього руху постають часточки, а згодом — піщинки й краплини, що ділять світ навпіл.

Зараз ми на боці піску.

Очима Єнти бачимо низький обрій і велетенське помаранчево-золоте небо. Здоровенні мішкуваті купчасті хмари пливуть на захід, ще не знаючи, що за мить проваляться в безодню. Пустеля — червона. Навіть найменші камінці відкидають довгі розпачливі тіні, якими неначе намагаються зачепитися за твердь.

Кінські й ослячі копита майже не залишають слідів, ковзають по камінні, збиваючи хіба що трішки куряви, яка тут-таки осідає, вкриваючи кожну відмітину, кожну подряпину на поверхні землі. Тварини сунуть поволі, втомлені цілоденним переходом, із похиленими головами, наче в трансі. Їхні спини звикли до тягарів, які щоранку після нічного привалу знов притискають їх до землі. Хіба що віслюки щоразу влаштовують рейвах, роздираючи світанок сповненим жалю і подиву вереском. Але зараз навіть вони, природжені бунтівники, змовкли, сподіваючись довгожданого спочинку.

Поміж усім сновигають люди, стрункі на тлі масивних, спотворених вантажами обрисів тваринних туш. Наче стрілки, що позбулися своїх циферблатів, вони тепер самочинно відмірюють хаотичний, свавільний час, якого не приборкає жоден годинникар. їхні довгі колючі тіні простромлюють пустелю, шпигають дедалі густіші присмерки.

Багато з них мають на собі довгі світлі плащі, голови їхні обмотані тюрбанами, колись зеленими, а тепер вибляклими на сонці. Інші сховалися під широкими крисами капелюхів, їхні обличчя нічим не відрізняються від тіней, що їх відкидає каміння.

Це караван, який кілька днів тому вирушив зі Смирни[44] і рухається на північ, до Константинополя, аби згодом завернути на Бухарест. Дорогою він розділятиметься і знов з’єднуватиметься. Частина купців відокремиться вже через кілька днів у Стамбулі, вони попрямують через Салоніки та Софію до Греції й Македонії, інші йтимуть аж до Бухареста, а декотрі мандруватимуть до самого кінця, вздовж Прута, до польського кордону, щоб перейти його вбрід через мілкий Дністер.

На кожному привалі треба знімати зі спин тварин вантажі й уважно передивлятися все, що лежить старанно запакованим на возах.