Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У злиднях Парижа і Лондона 📚 - Українською

Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У злиднях Парижа і Лондона" автора Джордж Орвелл. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 58
Перейти на сторінку:
на розі — й біжи як навіжена. Повертайся з їжею!

Марії не треба було двічі повторювати. Вона схопила бідон, з гуркотом спустилася сходами, неначе стадо слонів, і за три хвилини повернулася з двома фунтами хліба в одній руці й півлітровою пляшкою вина в іншій. Я навіть не подякував їй, а просто схопив хліб і вгризся в нього зубами. Ти помічав, як смакує хліб, коли довго сидиш голодний? Холодний, вологий, погано пропечений — майже шпаклівка. Але, Боже, який він був смачний! Що ж до вина, то я вихилив його одним ковтком, і, здавалося, воно потекло прямо по моїх венах крізь усе тіло, неначе нова кров. Усе одразу змінилося!

Я зжер два фунти хліба, навіть не переводячи подиху. Марія стояла, вперши руки в боки, й дивилася, як я їм.

— Почуваєшся краще, еге ж? — запитала вона, коли я закінчив їсти.

— Краще! — відповів я. — Я почуваюся просто чудово! Я вже не той, що п'ять хвилин тому. Тепер єдине, чого мені хочеться на цьому світі, — це закурити.

Марія засунула руку до кишені свого фартуха.

— Ти не можеш собі цього дозволити, — сказала вона. — У мене грошей немає. Усе, що лишилося від твоїх трьох з половиною франків, — сім су. Цього мало, найдешевші цигарки коштують дванадцять су за пачку.

— Тоді я їх куплю! — зрадів я. — Боже, як поталанило! У мене є п'ять су — якраз вистачить.

Марія взяла дванадцять су й збиралася вирушати до тютюнової крамниці. Аж раптом я пригадав дещо, про що зовсім забув. Ця клята свята Елоїза! Я ж пообіцяв їй свічку, якщо вона пошле мені грошей, і хто б міг сказати, що молитва залишилася без відповіді? Я просив «три чи чотири франки», і за мить — ось мої три з половиною франки. Ради не було. Я мав витратити свої дванадцять су на свічку.

Я покликав Марію назад.

— Облиш, — сказав я. — Це для святої Елоїзи — я пообіцяв їй свічку. Доведеться віддати за неї дванадцять су. Дурня, чи не так? Але я все ж не можу дозволити собі цигарку.

— Свята Елоїза? — перепитала Марія. — До чого тут свята Елоїза?

— Я благав її послати грошей і пообіцяв за це свічку. Вона відповіла на мою молитву, чи принаймні гроші справді з'явилися. Тепер мушу купити свічку. Це прикро, але я маю дотримати обіцянки.

— Але чому ти взагалі згадав про святу Елоїзу? — поцікавилася Марія.

— Через її зображення, — сказав я і розповів, як усе було. — Он вона, бачиш? — і показав на картинку на стіні.

Марія подивилася на зображення, а тоді, на мій подив, розреготалася. Вона реготала все сильніше й сильніше, тупаючи по підлозі й тримаючись за свої товсті боки — ледь не луснула від сміху. Я подумав, що вона збожеволіла. Лише за дві хвилини вона знов спромоглася заговорити.

— Ідіот! — вигукнула вона нарешті. — T'es fou! T'es fou[139]! Ти хочеш сказати, що справді ставав навколішки й молився на це зображення? Хто тобі сказав, що це свята Елоїза?

— Але я був певний, що це свята Елоїза! — відповів я.

— Телепень! Це зовсім не свята Елоїза. Як гадаєш, хто це?

— Хто? — запитав я.

— Це Сюзанна Мей, жінка, на честь якої названий цей готель.

Я молився Сюзанні Мей, знаменитій повії Імперії...

Але, зрештою, я не жалкував. Ми з Марією тоді добряче посміялися, а потім поговорили й дійшли згоди, що святій Елоїзі я нічого не винен. Очевидно, що це не вона відповіла на мою молитву, і купувати їй свічку не було потреби. Тож зрештою я отримав свою пачку цигарок.

Розділ 16

Минав час, і не було помітно жодних ознак, що «Оберж де Жеан Коттар» збирається відкриватися. Якось одного дня ми з Борисом прийшли туди в обідню перерву й з'ясували, що нічого не змінилося, крім непристойних картин і того, що кредиторів було вже не двоє, а троє. Патрон привітав нас зі своєю звичною ввічливістю, а наступної миті звернувся до мене (свого перспективного посудомийника) й позичив п'ять франків. Після цього я впевнився, що ресторан так і залишиться тільки словами. Патрон, втім, знову заявив, що ресторан відкриється «рівно за два тижні», й відрекомендував нас жінці, яка мала куховарити, балтійській росіянці п'яти футів зростом і один ярд у стегнах. Вона розповіла нам, що була співачкою до того, як стати кухаркою, дуже артистична й любить англійську літературу, особливо La Case de l'Oncle Tom[140].

Протягом двох тижнів я вже так звик до рутини життя плонжера, що не міг уявити нічого іншого. Це було життя майже без несподіванок. За чверть до шостої ти схоплюєшся, влазиш у зашкарублий від жиру одяг і вибігаєш з немитим обличчям і закляклими м'язами. Ще тільки світає, вікна світяться лише в робітничих кав'ярнях. Небо нагадує величезну пласку стіну кобальтового кольору з дахами й шпилями з чорного паперу, приклеєними до неї. Сонні чоловіки підмітають тротуари десятифутовими мітлами, а нужденні родини порпаються в сміттєвих баках. Робітники й дівчата зі шматком шоколаду в одній руці й круасаном в іншій вливаються в станції метро. Понуро гуркотять трамваї, теж забиті робітниками. Ти поспішаєш униз на станцію, виборюючи собі місце, — за місце в паризькому метро о шостій ранку доводиться в буквальному сенсі битися, — і стоїш затиснений у хиткому натовпі пасажирів, обличчям до обличчя з якоюсь огидною французькою пикою, що тхне кислим вином і часником. Потім ти спускаєшся в лабіринт підземель готелю й забуваєш про денне світло до другої години, коли сонце вже припікає, а місто чорніє від людей і машин.

Після першого тижня в готелі протягом обідньої перерви я спав або, якщо мав гроші, сидів у бістро. Окрім кількох амбітних офіціантів, що ходили на заняття з англійської, увесь персонал марнував свій вільний час так само. Усі були надто втомлені після ранкової праці, щоб займатися чимось кращим. Іноді півдюжини плонжерів гуртувалися і йшли до бридкого борделю на вулиці де Сьєс, де плата була всього лише п'ять франків і двадцять п'ять сантимів — десять з половиною пенні. Це назвалося «le prix fixe[141]», і свої пригоди там вони переповідали як смішний жарт. Це було улюблене місце відпочинку готельних працівників. Платня плонжерів не

1 ... 22 23 24 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У злиднях Парижа і Лондона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У злиднях Парижа і Лондона"