Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

й дочка» було сповнене відрази. Ні, не можна було сказати, що вона любила матір. Її мати боліла їй, ось у чому річ. Стара сховала дзеркальце в сумочку й поглянула на неї, всміхаючись. Ношене, проте ще досі кмітливе обличчя, здавалося, намагалося передати іншим якесь враження, частиною якого і був капелюшок. Раптом на станції пролунав дзвін, це була загальна ознака тривоги, багато людей забігали, подумавши, що потяг рушає: «Мамо!» — сказала жінка. — «Катаріно!» — сказала стара. Вони обидві були налякані, валіза на голові носильника на мить затулила їх, якийсь хлопець, пробігаючи, притримав Катаріну за плече, зачепивши комір сукні. Коли вони знову змогли побачити одна одну, Катаріна неминуче збиралася запитати її, чи нічого та не забула...

— ... нічого не забула? — запитала мати. Катаріні також здавалося, що вони про щось забули, й обидві приголомшено переглянулися — вони справді забули, та тепер уже запізно. Жінка тягнула дитину, дитина плакала, знову пролунав дзвін на станції... — Мамо, — сказала жінка. — Що ми забули сказати одна одній? А тепер уже запізно. Їй здавалося, що одного дня вони таки мали сказати: я твоя мати, Катаріно. А вона мала відповісти: а я — твоя дочка.

— Не затримуй повітря! — крикнула Катаріна.

— Послухай, дитино, я теж дитя, — сказала мати, не перестаючи дбати за свій зовнішній вигляд. Дещо тремтлива рука, вкрита ластовинням, делікатно поправляла капелюшок, і Катаріні раптом захотілося запитати, чи вона була щаслива з її батьком.

— Вітай тітоньку! — закричала вона.

— Так, так!

— Мамо, — сказала Катаріна, пролунав довгий свисток, і колеса вже почали рухатися в диму.

— Катаріно! — вигукнула стара й завмерла з відкритим ротом, здивовано кліпаючи очима, і дочка побачила, як під час першого ж поштовху вона вхопилася руками за капелюшок: він впав їй на носа, виставивши назовні лише новий зубний протез. Потяг рушив, а Катаріна махала. Обличчя матері на секунду зникло, а потім з’явилося, уже без капелюшка, волосся розсипалося білими локонами на її плечі, немов пір’я: як волосся служниці; обличчя схилилося, воно не усміхалося і вже не бачило дочки вдалечині.

Катаріна почала задкувати в диму, насупивши брови, з виразом обізленості, що вмостився в косооких очах. Без супроводу матері вона знову рушила твердим кроком: одній було легше. На неї задивлялися деякі чоловіки, вона була мила, дещо повненька. Ішла спокійно, по-модному вдягнена, коротке волосся пофарбовано в каштановий колір. Так, вона мала речі, через які хвороблива любов здавалася їй щасливою — усе довкруж було таким живим і ніжним, брудна вулиця, старі трамваї, помаранчева цедра — сила текла й перетікала в її серці разом із важкістю щастя. Цієї миті вона була надзвичайно гарна, така елегантна; вона влилася в те місце і в той час, у якому народилася, так, немов сама їх вибрала. В її косооких очах будь-хто вподобав би смак, із яким ця жінка дивилася на речі. Вона поглядала на людей вимогливо, прагнучи відшукати в тих фігурах досі зволожене сльозами матері задоволення. Вона сторонилася автівок, спромоглася дійти до автобуса, проминувши чергу, іронічно поглядаючи на людей у ній; ніщо б не зупинило цієї маленької жінки, яка підіймалася, рухаючи стегнами, на ще одну загадкову сходинку своїх днів.

Ліфт гудів у пляжній спеці. Відчинила двері до помешкання, знімаючи капелюшка іншою рукою; здавалося, зараз вона готова скористатися широтами всього світу, усі дороги відкриті завдяки матері, яка горіла в неї в грудях. Антоніу на мить відірвався від книжки. Вечір суботи завжди належав «йому», і невдовзі після від’їзду Северини він знову із задоволенням читав, влаштувавшись біля письмового столу.

— «Вона» поїхала?

— Так, поїхала, — відповіла Катаріна, прочиняючи двері до синової кімнати. Ах, так он-де хлопчик, подумала вона із раптовим полегшенням. Її син. Худенький і нервовий.

Звівшись на ноги, він впевнено пішов; проте у віці майже чотирьох років говорив так, ніби не мав уявлення про дієслова: холодно констатував речі, не пов’язуючи їх між собою. Він був там, загорнутий у вологий рушник, зрозумілий і далекий. Жінка відчула приємне тепло й захотіла назавжди затримати хлопчика в цій миті; вона осудливо вихопила рушника з його рук: цей хлопчик! Проте дитина байдуже дивилася в повітря, спілкуючись із собою. Він завжди був відсторонений. Досі нікому не вдавалося по-справжньому привернути його уваги. Мати струснула рушником у повітрі й затримала погляд на кімнаті: «Мамо», — сказав хлопчик. Катаріна швидко повернулася. Це було вперше, коли він сказав «мамо» таким голосом і ні про що не просячи. Це було більш ніж констатація: мамо! Мати що сили витрушувала рушник і запитувала в себе, з ким би вона могла поділитися тим, що сталося, проте не знайшла нікого, хто зрозумів би те, чого вона не змогла б пояснити. Енергійно розпрямила рушник, перш ніж повісити його сушитися. Таки можна було б розповісти, якщо змінити форму. Вона б розповіла, що син сказав: «Мамо, а хто такий Бог?». Ні... або так: «Мамо, хлопчику потрібний Бог?». Можливо, це лише на символічному рівні відповідало істині, це могли б зрозуміти лише в символічному значенні. Сміючись зі своєї вимушеної брехні, і передусім зі своєї пришелепуватості, тікаючи від Северини, жінка несподівано розсміялася, передусім, для сина, й не лише в її очах був сміх: усе потрощене тіло сміялося, її розбита оболонка і суворість виринула нізвідки, ніби хрипота. Огидна собі вона, врешті, сказала синові, розглядаючи його:

— Ходімо, так гарно пройтися! — і, розчервонівшись, схопила його за руку.

Вона пройшла крізь кімнату, не зупиняючись, кинула чоловікові: ми гуляти! — і зачинила двері.

Антоніу ледь встиг відірвати погляд від книжки — і здивовано зауважив, що кімната вже спорожніла. Катаріно! — покликав він, але до нього долетів звук ліфта, що спускався донизу. Куди вони пішли? — схвильовано запитав він, кашляючи й сякаючись. Адже субота належала йому, і він хотів, аби його дружина й син були вдома, доки він насолоджувався своєю суботою. Катаріно! — покликав він знуджено, знаючи, що вона більше не могла його почути. Він підвівся, підійшов до вікна й через хвильку побачив дружину й сина на тротуарі.

Ці двоє зупинилися, дружина думала, яким шляхом піти. І раптом вони побігли.

Чому вона так напружено бігла, стискаючи руку дитини? Крізь вікно Антоніу побачив, як його дружина із силою вчепилася в малого й іде, поспішаючи й дивлячись уперед; і рот у неї міцно стулений, здогадався чоловік, хоча й не бачачи її обличчя. Дитина казна-чого, лише потай здогадуючись про щось таємниче, також дивилася вперед, здивовано й наївно. Згори дві фігури позбулися своєї звичної перспективи, вони здавалися трохи