Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

Чоловік знову повторив про себе запитання, яке незважаючи на повсякденність і невинність непокоїло його. Він стурбовано дивився, як його дружина вела дитину, й боявся, що в цей момент, коли вони обоє задалеко одне від одного, вона забере його сина... але що? «Катаріно», — подумав він, «Катаріно, це дитя ще зовсім невинне!». Коли ж саме надходила та мить, коли мати, притискаючи до себе дитину, заковувала її в цю в’язницю любові, яка навіки лишала свій слід на майбутньому чоловікові. Пізніше його син, уже самотній, стоятиме перед цим самим вікном, стукаючи пальцями на склі, ув’язнений. Дяка небіжчикові за відповідь... Хтозна, якої миті мати перетворювала сина на спадок... І з яким похмурим задоволенням... Зараз мати й син були спільниками в таємниці, що належала лише їм. «Катаріно», — подумав він, гніваючись, — «дитя ще зовсім невинне!». Проте, вони зникли на пляжі. Спільна таємниця.

«Ну а я? а я?..» — налякано запитав Антоніу. Ці двоє пішли самотужки. А він лишився. «Зі своєю суботою». І своїм грипом. В охайній квартирі, де «усе було добре». Хтозна, чи ж не втекла його дружина із сином із добре освітленої кімнати, гарно облаштованих меблів, фіранок і столів? Ось що він дав їй. Помешкання інженера. І він знав, що якщо жінка скористалася з ситуації з молодим і перспективним чоловіком, він також може зневажати її за те, що вона зі своїми мрійливими очима втекла з його худим і нервовим сином. Чоловік нервував. Він не міг досягати дедалі більшого успіху для неї. І тому знав, що вона допомогла б йому досягти його і зненавиділа б його за те, що їм це вдалося. Такою була ця спокійна тридцятидвохрічна жінка, яка ніколи не висловлювалася відповідно до етикету, а лише так, немов житиме вічно. Стосунки між ними були такими спокійними. Іноді він хотів принизити її, заходив у кімнату, коли та перевдягалася, бо знав, що вона ненавиділа, коли її бачили голою. Чому йому потрібно було принижувати її? Він добре розумів, що вона доти поводитиме себе мужньо, доки матиме, чим пишатися. Проте він узяв собі за звичку робити її жіночною у свій спосіб: принижував її ніжно, навіть тоді вона посміхалася — неозлоблено? Напевне, з цього й народилися їх мирні стосунки, й оті розмови спокійним голосом, що ставали для дитини ознакою рідної домівки. Чи вона коли-небудь дратувалася? Іноді дитина дратувалася, тупала ніжками, кричала через нічні жахіття. Звідки б узялася ця маленька істота, якби він і дружина не вирізали його зі свого повсякденного життя. Вони жили так спокійно, що якби наближався момент радості, вони б швидко переглянулися, майже іронічно, й очі обох промовляли б: ми його не марнуватимемо, ми його не використовуватимемо. Так, ніби вони житимуть вічно.

Утім, він таки дивився на неї з вікна, бачив, як поспіхом ішла рука в руку з їх сином, і подумки промовив: вона насолоджується цією хвилиною — сама. Антоніу розчаровано сів, бо вже протягом довгого часу не міг жити інакше, крім як із нею. А їй вдавалося красти його хвилини — для себе. Наприклад, що робила його дружина між потягом і помешканням? Не те щоби він їй не довіряв, але його це непокоїло.

Рештки денного світла важко опустилися на речі, що були в кімнаті. Піски потріскалися від сухості. Весь день промайнув під загрозою радіації. Та раптом без будь-якого спалаху будівля почала все сильніше наповнюватися шумом і ліфт безперервно їздив згори-донизу. Коли Катаріна повернулася, вони повечеряли, відганяючи метеликів. Дитина закричала уві сні, Катаріна перервала вечерю... чи не зупинився ліфт на мить?! Ні, ліфт не зупинявся. — «Після вечері ми підемо в кіно», — вирішив чоловік. А після кіно буде ніч, і цей день розіб’ється разом із хвилями об скелі Арпоадору.

Зародки фортуни

Це був один із тих ранків, які, здавалося, зависали в повітрі. І були найточнішим утіленням ідеї того, що являв собою час.

Балконні двері відчинені, проте свіжість заморожувалася ще надворі й не виходила із саду так, наче будь-який перелив створював прогалину в гармонії, що панувала довкруж. Лише деякі блискучі мухи залітали до їдальні й пролітали над цукерницею. Тіжука[6] досі не прокинувся. «Якби в мене були гроші...», — думав Артур, і бажання збагатитися, володіти чимось, ні про що не думаючи, надавало його обличчю віддаленого, споглядального виразу.

— Я не гравець.

— Досить цих дурниць, — відповіла мати. — Не починай розмов про гроші.

Насправді він і не збирався починати жодних розмов, за якими б наставало прийняття якогось рішення. Трохи мертвечини на вечерю в очікуванні на місячну зарплатню; його батько, який плутав відчуття влади з її розумінням, і мати, яка плутала розуміння з основними принципами, — трохи мертвечини на вечерю, без сумніву, не додавало відчуття бенкету. Єдине, даремно було намагатися відродити зараз вчорашню атмосферу нагальності. Щоночі сон задовольняв усі їхні потреби. А зранку, на відміну від дорослих, які щоразу прокидалися тьмяні й бородаті, він щоразу прокидався ще більш безбородий. Скуйовджений, але ця скуйовдженість відрізнялася від батькового безладу, бо з тим, здавалося, щось траплялося вночі. Його мати також виходила з кімнати дещо розхристана і ще заспана, ніби гіркота сну завдавала їй задоволення. Усі вони були дратівливі й замріяні (зі служницею включно), доки не випивали філіжанки ранкової кави. Просити про щось цієї миті — погана ідея. Проте для нього це просто потреба... визначити потреби зранку: щоденне нагадування — як спроба програти сценарій попередніх днів. І сон так само урізав свої гавані щоночі.

— Я ані гравець, ані марнотратник.

— Артуре, — роздратовано сказала мати, — мені вистачить і своїх проблем!

— Яких? — запитав він зацікавлено. Мати сухо і з подивом подивилася на нього. Загалом він забирав набагато більшу участь у родинному житті, ніж його батько, який, так би мовити, просто входив до складу сім’ї. Вона розтулила рота.

— У кожного є проблеми, сину, — уточнила вона, переходячи до нової моделі стосунків, батьківської й повчальної.

І від цієї миті для матері розпочинався день. Та особистість, якою вона прокинулась, розсипалась, і тепер Артур міг розраховувати на неї. Так було завжди: вони або приймали його, або примушували помолодшати й бути собою. Коли він був маленьким, вони бавилися з ним, підкидали в повітря, вкривали поцілунками — і тут раптом перетворилися на «особистостей» — лишали його, говорили м’яко, але уже недосяжно: «тепер із цим покінчено», а його всього розпирало від ніжності, він ще не подарував стількох усмішок. Він, безсилий