Читати книгу - "Видозмінений вуглець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чи можу я одержати доступ до Банкрофтових клонів? — зненацька спитав я Прескотт.
— Із точки зору закону? — Прескотт знизала плечима. — Наскільки я знаю, вказівки пана Банкрофта дають вам карт-бланш.
Карт-бланш? Прескотт увесь ранок обсипала мене такими словечками. Від них мало не відчувався смак важкого пергаменту. Щось таке міг би сказати персонаж Алена Марріотта у фільмі часів Заселення.
«Що ж, тепер ти на Землі.» Я повернувся до Наймана, який знехотя кивнув і сказав:
— Є певні процедури.
Ми повернулися до цокольного поверху та пішли коридорами, що мимохіть нагадали мені місце перечохлення у Центрі Бей-Сіті самою своєю несхожістю. Тут не було жодних колій від Гумових коліщаток каталок — чохли перевозили транспортом на повітряних подушках, — а стіни коридорів були пофарбовані в пастельні відтінки. Вікна, що ззовні скидалися на оглядові отвори в бункері, зсередини оздоблювали хвилясті, у стилі Ґауді, рами та карнизи. Ми проминули жінку, яка чистила їх вручну. Я звів брову. Нескінченне марнотратство.
Найман помітив мій погляд.
— Є певна робота, з якою просто не можуть добре впоратися працівники-роботи, — пояснив він.
— Не сумніваюся.
Банки клонів з’явилися ліворуч від нас; їхні важкі, герметичні сталеві двері з фасками та виїмками контрастували з ошатними вікнами. Ми зупинилися біля одних дверей, і Найман зазирнув у підвішений біля них сканер сітківки. Двері з вольфрамової сталі завтовшки цілий метр плавно відчинилися назовні. За ними була камера завдовжки чотири метри зі схожими дверима у віддаленому кінці. Ми зайшли всередину, і зовнішні двері зачинилися з тихим гупанням, війнувши повітрям у вуха.
— Це герметична камера, — без потреби пояснив Найман. — Ми пройдемо звукову чистку, щоб пересвідчитися в тому, що не несемо з собою до банку клонів жодних забруднювачів. Тривожитися не варто.
Якийсь вогник у стелі запульсував відтінками фіалкового, показуючи, що очищення триває, а тоді так само тихо, як і перші, відчинилися другі двері. Ми вийшли в родинне сховище Банкрофтів.
Я вже бачив дещо схоже. Рейлін Кавахара тримала невеличку камеру для своїх транзитних клонів на Новому Пекіні, а в Корпусу їх, звісно, було більш ніж удосталь. Однак нічого подібного на це я ще не бачив.
Приміщення було овальне, зі склепінчастою стелею і, певно, займало обидва поверхи будівлі. Воно було величезне, завбільшки з храм на моїй рідній планеті. Освітлення скромне, сонного жовтогарячого відтінку, а температура була така сама, як і в людського тіла. Повсюди були мішки з клонами, жилаві прозорі стручки того ж жовтогарячого відтінку, що й світло; вони звисали зі стелі на кабелях і трубках для поживних речовин. Усередині було нечітко видно клони, що виставили вперед руки й ноги в позі ембріонів, але дорослі. Принаймні таких була більшість: ближче до вершини купола я бачив менші мішки, в яких вирощували поповнення запасу. Мішки були органічні та складалися з укріпленого аналога слизової оболонки матки; вони росли разом із плодом усередині до розмірів півтораметрових ромбів у нижній половині сховища. Усі вони висіли нерухомо, скидаючись на якийсь божевільний мобіль, який просто чекає, коли його розворушить якийсь потужний хворий вітер.
Найман прокашлявся, і з нас із Прескотт спало зачудування, від якого заклякли на порозі.
— Може, це й видається безладдям, — сказав він, — але розподіл визначає комп’ютер.
— Знаю, — кивнув я й наблизився до одного з нижчих мішків. — Він фрактальний, так?
— А… так, — Найман, здавалося, мало не засмутився через мою обізнаність.
Я придивився до клона. За кілька сантиметрів од мого обличчя спали в амніотичній рідині під мембраною риси Міріам Банкрофт. Руки вона склала на грудях, ніби захищаючись, а її долоні були стиснуті в неміцні кулаки під підборіддям. Її волосся було зібрано в товсту скручену кільцями змію в неї на маківці та прикрите якоюсь сіткою.
— Тут уся родина, — пробурмотіла Прескотт біля мого плеча. — Чоловік, дружина та шістдесят одна дитина. Більшість має всього одного-двох клонів, але Банкрофт і його дружина мають аж по шість. Вражає, еге ж?
— Так, — я мимохіть витягнув руку й торкнувся мембрани над обличчям Міріам Банкрофт. Вона була тепла і трохи піддалася під моєю рукою. Довкола вхідних точок трубок подання поживних речовин і виведення відходів, а також на крихітних прищиках, де були введені голки для видобутку зразків тканин або внутрішньовенного введення добавок, були рельєфні шрами. Мембрана могла піддаватися такому проникненню й загоюватися після нього.
Я повернувся від сплячої жінки до Наймана.
— Це все дуже мило, але ж ви, мабуть, не вилущуєте якийсь із цих клонів щоразу, коли сюди приходить Банкрофт. У вас мають бути й резервуари.
— Сюди.
Найман жестом прикликав нас за собою й перейшов у віддалений кінець камери, де у стіні були встановлені ще одні двері під тиском. Мішки, що висіли найнижче, моторошно гойдалися, коли ми проходили повз них, а мені доводилося нахилятися, щоб не торкнутися котрогось із них. Найманові пальці зіграли коротеньку тарантелу на клавіатурі дверей, і ми пройшли у довге приміщення з низькою стелею та лікарняним освітленням, яке після внутрішньоутробного світла головного сховища мало не засліплювало. Уздовж однієї стіни вишикувалися рядком вісім металевих циліндрів, дуже подібних до того, в якому я прокинувся напередодні. Але, якщо моя «пробірка» була непофарбована та пошрамована мільйоном крихітних ушкоджень від частого використання, ці блоки були вкриті товстим шаром блискучої кремової фарби з жовтою облямівкою довкола прозорої спостережної пластини та різноманітних функціональних виступів.
— Підвісні камери з повною підтримкою життя, — пояснив Найман. — Середовище, по суті, те саме, що й у стручках. Саме тут відбувається весь процес перечохлення. Ми заносимо свіжі клони, ще у стручках, і завантажуємо їх сюди. У поживних речовинах резервуара є фермент, який руйнує стінку стручка, тож перехід відбувається зовсім не травматично. Всю клінічну роботу наші працівники виконують у синтетичних чохлах, щоб уникнути ризику забруднення.
Я краєчком ока помітив, як роздратовано закотила очі Уму Прескотт, і один кутик мого рота піднявся в усміху.
— Хто має доступ до цієї камери?
— Я сам і вповноважений персонал під денним кодом. Та ще, звісно, власники.
Я побрів уздовж ряду циліндрів, нахиляючись біля кожного, щоб оглянути візуалізацію даних біля його основи. У шостому перебував клон Міріам, а в сьомому та восьмому — двоє з клонів Наомі.
— Доньку ви також заморозили двічі?
— Так, — Найман явно спантеличився, а тоді злегка набундючився. Тут у нього з’явився шанс повернути собі ініціативу, втрачену на фрактальних закономірностях. — Хіба вас не повідомляли про її нинішній стан?
— Так, вона проходить психохірургію, — буркнув я. — Це не пояснює, чому її тут дві.
— Ну… —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Видозмінений вуглець», після закриття браузера.