Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Вафельне серце 📚 - Українською

Читати книгу - "Вафельне серце"

1 189
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вафельне серце" автора Марія Парр. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 28
Перейти на сторінку:
додала:

І поки пані Еллісів і решта учнів уп’ялися в нас здивованими поглядами, ми з напіввідкритими ранцями кинулися з класу надвір.

— У тебе що — зайнявся зад? — засапано спитала Лена, коли ми вже йшли лісом додому.

— Ми повинні заснувати старечий притулок для коней! — шпарко вигукнув я.

Лена від несподіванки завмерла. Окрім нечастого пташиного співу та нашого сопіння, не було чути нічого. Я дивився на неї з острахом. Може, їй не сподобалася моя ідея? Та ось вона засяяла від радості:

— Просто неймовірно, Трілле, що ти додумався до цього на уроці математики!

Удома був лише дідусь. Усе складалося добре, бо він єдиний міг нам допомогти. Я сів біля нього під балконом.

— Дідусю, хіба не можна взяти Гірську Шкапу в стару стайню? І вона б там жила! Уявіть собі, як зрадіє Крутогірський Юн, що йому не доведеться спроваджувати її на бійню! Я буду косити траву, сушити сіно, чистити її скреблом, глядіти й насипати їй овес, а Лена допомагатиме. Еге ж, Лено?

Лена здвигнула плечима. Авжеж, тепер вона завжди зможе трішки доглядати того старого коня. Наскільки я розумів, вона раділа, що ми вшилися з уроку математики.

— А може, й ви, дідусю, чимось допоможете? — спитав я, несміливо зиркаючи на дідуся.

Дідусь якусь мить тер коліна засмаглими зморшкуватими руками й замислено дивився в морську далечінь.

— Може, хоч ви будете тим дорослим, який нам це дозволить? — спитав я ще тихіше.

Страх як важко було про таке питати. Я відчув, що ось-ось заплачу й щосили намагався стриматися. Дідусь довго не зводив із мене очей.

— Гаразд, валяйте. Хіба наш Тріллуньо й сусідка-малолітка не впораються з конем? — мовив він урешті-решт.

Дідусь вважав, що є дві причини, через які ми мусили цього разу сісти в ящик мопеда. По-перше, тому що нам треба встигнути дістатися до Крутогірського Юна, поки той не спровадив Гірської Шкапи на бійню. По-друге, нам треба встигнути дістатися до Крутогірського Юна, поки дідусь не передумав.

— Тепер я зовсім зсунувся з глузду!

Ми загальмували на пагорбі. Там стояло авто. Воно належало Вері Югансен. Крутогірський Юн доводився їй дядьком. Вона саме допомагала йому пакувати речі й прала те, що він мав узяти з собою до старечого притулку. Сам Крутогірський Юн сидів на стільці й був якийсь розгублений. Дідусь застромив руки в кишені комбінезона й тихенько привітався до свого товариша.

— Мій Тріллуньо хоче в тебе дещо запитати, — кашлянув він і підштовхнув мене вперед.

— Я, — зашепотів я, — просто я хочу запитати, чи можете ви віддати нам Гірську Шкапу. Ми засновуємо старечий притулок для коней — Лена, дідусь і я…

Запала глибока тиша, і я ледве насмілився глянути на Крутогірського Юна. Він швидко водив рукою по здоровому оку.

— Нехай благословить тебе Господь Бог, хлопче, — сказав він. — Але шкапу хвилин двадцять тому як повели на пором.

Стоячи в кімнаті перед Крутогірським Юном, я дивився в його зажурене око й думав, що ніколи більше не відчуватиму радості, достоту як і того дня, коли поїхала Лена. Але ж Лена зараз тут.

— Агов! То ми засновуємо старечий притулок? — розлючено спитала вона й потягла мене за куртку.

А тоді вибігла надвір. Нам із дідусем не лишалося нічого іншого, як вибігти слідом. Тільки-но завівся мопед, на східці пришкандибав Крутогірський Юн. Він помахав нам рукою, а його обличчя мінилося від різних почуттів.

— Женіть, дідусю! Женіть, як скажений! — крикнув я.

І дідусь погнав. Я вперше тоді збагнув, чого мама не хотіла, щоб ми сідали в того ящика.

Навіть Лена трішки завмирала від страху, коли спускалися з пагорба. Швидкість була шалена, і так жахливо трясло, що я тричі прикушував язика. Та тієї шаленої швидкості було не досить.

— Покваптеся! Пором уже відчалив! — крикнув я.

— Вернися, дурний пороме! — крикнула Лена.

Ми вистрибнули з ящика й замахали руками.

Капітан побачив нас, а ще, мабуть, побачив, що й дідусь злегка махав рукою, бо таки розвернувся. Пором стукнувся об причал, і матрос Бірґер пустив нас на борт. Тато мав обідню перерву, тож його ніде не було видно.

— Мабуть, краще не кажіть татові, що ми зараз тут, — попросив я матроса Бірґера.

— Чому? — спитав той.

— Це сюрприз, — сказала Лена. — У нього день народження, — додала вона.

Матрос Бірґер глянув на дідуся, і дідусь поважно кивнув головою.

— Зваж на цих дітлахів, йому сьогодні сорок чотири, — сказав він і поплескав Бірґера по спині так, що забряжчало в сумці з квитками.

Я сполошено подивився на дідуся й Лену. У тата не було дня народження!

— Іноді корисно брехати, Тріллуню, — мовив дідусь. — Твій тато від цього тільки виграє. Може, матрос Бірґер розщедриться йому на тістечко й подарунок.

Досі я ніколи не думав, що до міста так довго добиратися. Всю дорогу я стояв і дивився через край борту, і мені здавалося, що ми ніколи не допливемо. З кожною секундою, що минала, Гірська Шкапа наближалася до бійні.

— Ми нізащо не встигнемо, — сказав я. — Ох, як мені хочеться стрибнути за борт і попливти.

— Якщо ти бовтатимешся у воді посеред фіорду без рятувального жилета, то, звичайно, не встигнеш! — застерегла Лена.

Дідусь зиркнув на годинника.

Коли ж ми зрештою дісталися берега, дідусь поїхав ще швидше, щоправда накинув на мене й на Лену вовняну ковдру, щоб ніхто нас не помітив. А надто поліція. Я лежав і думав про все те свавілля, що ми втелентували цього дня: прогуляли урок математики, збрехали матросові Бірґеру, самочинно заснували старечий притулок і, сидячи в кузові мопеда, спускалися з пагорба і їхали містом. Хоч сядь та плач. Але потім я уявив собі Гірську Шкапу.

— Боже милостивий, дозволь нам устигнути!

— Почекайте тут, — суворо сказав дідусь, як ми приїхали.

А сам подався всередину — тільки зашурхотів його комбінезон і застукали дерев’яні черевики. Ми з Леною лишилися стояти посеред великого паркувального майданчика. Отже це сюди ми відправляли овець, подумав я, відчувши легкий біль у животі. До цього місця, де ми стояли, не долинало ані звуку.

— Може, вона вже перетворилася на кінську ковбасу, — по хвилі мовила Лена. — Готову для споживання з майонезом.

— Замовкни! — сердито буркнув я.

Минула майже година, а Гірська Шкапа все не з’являлася до нас. Напевно, вона вже нежива. От тільки чого не виходить дідусь? Не наважується мені цього сказати? Я намагався триматись, однак на очі навернулися сльози.

1 ... 22 23 24 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вафельне серце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вафельне серце"