Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Член рветься з ширинки, і злість рветься назовні теж. Домовленість, значить. Статут. Отримала те, що хотіла.

Аліса намагається злізти з мене, і я ігнорую щемливе відчуття... не знаю, як це... щемливе щось, коли вона засмучується, що не може вибратися з моєї хватки.

Поглядає на мене обережно, вичікувально і навіть ображено. Ну що, що я зробив чи не зробив ще? Їй добре було? Має ж бути добре.

Смикаю її так, щоб на член прямо сіла, щоб відчула його, хоч через тканину. Вона відкриває рота і рукою мені в плече впирається. Відводить очі.

— Припини, — шепоче, — ми в машині. І я... Я ж зробила, як ти хотів. Я... Будь ласка, досить цього, ми не домов... Ти знущаєшся...

— Зараз виставлю тебе з тачки, раз за домовленістю вже все. Пішки підеш.

Замість думок — в окропі борсаюся. Шкіра зсередини шкварчить гнівом. Навіть руки не слухаються, на гальмі усі жили.

Виставлю, як ти мене з міста хочеш виставити. Нічого, я добре розуміюся, що робити, коли мене позбуваються. Я просто профі з самого народження.

Вона виривається і заряджає мені ліктем у бік. Тримаю її, хоча сам погрожував виставити. Пальцями грубо хапається за моє обличчя, щоб відволікти й відштовхнутися. І очі її... Звабливі, але блищать люто. Аліса дивиться презирливо й обурено.

— А ну пусти! Пусти, сказала! Так і знала, що знущаєшся. Ну й святкуй.

— Не пущу! Я не святкую!

— Значить, так тобі й треба! І поправку свою забери. Я сама дитбудинок відбудую. Тільки спорткомплексу тут не буде!

Вона проривається на своє сидіння, лише тому що я планую її ззаду утримувати.

Але Аліса й брикається всім тілом. Примудряючись відкрити двері, вона ривками намагається виповзти. Затискаю її сильніше за допустиме, але, дідько, щоб її втримати — доведеться нашкодити.

— Досить, ну, повертайся!

Послаблюю хватку лише на мить, і вона рипається вперед, вдаряючись лобом об машину. Але все-таки виривається назовні.

Вилітаю з салону, сам не знаю як. Бовдур, навіть фари не ввімкнув заздалегідь.

— Сіла в машину назад! У машину!

Вона явно тупотить у бік дороги. Руки мої відштовхує. Але, звісно, нічого не може вдіяти, коли я за плечі її розвертаю.

— У машину сіла!

Аліса дивиться на мене насуплено, поглядом дуже важким. Мовчить.

Доводить мене, мати вашу, доводить цим мовчанням, і знає це.

Якщо не сяде в тачку... Мене качати починає від мерзенної думки. Не посміє. Куди ій вночі йти одній?

— Я зробила те, що ти хотів, — відскакує в неї від зубів, — ти сказав вимітатися. Відпусти!

— Сідай у машину, Алісо, — на видихах кажу тихо і невиразно. Злюся, коли чую свою калічну мову. — Зараз же!

— Навіщо? — смикає плечем під моєю лапою.

— Для того, що я відвезу тебе в Готель. Цього недостатньо, три чорти?

Буравить і буравить мене темними очима. Виглядає виснаженою. Мені варто було зупинитися. Вона виконала цю кляту умову. Звісно, вона не хоче нічого більшого.

Її тільки грьобаний дитбудинок із сиротами хвилює і як би виродку, накшталт мене, носа втерти. Ну це ми ще подивимося.

Вона різко виривається з хватки, відчувши слабину. Не встигаю перехопити її — бо вона вже до Куллінана прямує, і приводу немає.

Немає приводу перехоплювати.

Або торкатися.

Аліса плескає дверцятами, і на полі я залишаюся стояти один.

Завити хочеться або роздробити щось. Але сенс?

Ніколи ніякого сенсу в цій переживальних дурницях немає.

У машині одразу ж натискаю педаль і газую, навіть не дивлячись у її бік.