Читати книгу - "Шантарам"

Я вагався, трохи з небажання позбутися тієї невеликої переваги, яку мав би перед ним, якби він повірив, що вона сказала це, трохи з поваги до Карли — зрештою, це стосувалося тільки її. І я відповів на запитання — мені треба було знати, чому його поставили.

— Ні.

— Дуже погано,— сказав він без жодного виразу.— Я думав, може, хоч ти зумієш...

— Що?

— Зумієш допомогти їй вибратися з цього стану. З цією жінкою сталося щось жахливе, багато всяких нещасть. А Хадер ще погіршив цю ситуацію.

— Яким чином?

— Узяв працювати до себе. Врятував її, коли зустрів, і захищав від того, чого вона боялася там, у Штатах. Але потім вона зустріла того чоловіка, політика, і він серйозно захопився нею. Хадеру був потрібний цей хлопець, і він змусив Карлу на нього працювати. Гадаю, це й зараз триває...

— Що це за робота?

— Ти знаєш, яка вона вродлива: зелені очі, білолиця така...

— А нехай воно горить усе синім полум’ям! — зітхнув я, згадуючи Хадерову лекцію про частку злочину в гріху і гріха в злочині.

— Не знаю, про що думав Хадер...— замислено похитав головою Халед.— Така роль їй... м’яко кажучи, зовсім не підходила. Він, напевно, не розумів, як це... руйнує її. У неї немов душа вимерзла... ніби рідний батько змушував її займатися цим лайном. Гадаю, вона так і не пробачила цього Хадерові, але все одно була неймовірно віддана йому. Ніколи не міг цього зрозуміти. Але все-таки ми з нею ладнали: я бачив, що відбувається, і жалів її. З часом одні обставини тягли за собою інші, але я так і не зумів зазирнути їй у душу. І тобі це не вдалося. Мабуть, вона нікого туди не пустить. Ніколи.

— Ніколи — це довго...

— Гаразд, ти все розумієш. Просто я намагаюся попередити тебе. Не хочу, брате, щоб тобі й далі було боляче. Ми і так багато чого пережили. І щоб їй було боляче, теж не хочу...

Він знову замовк. Ми дивилися на скелі, щоб не дивитися один одному в очі. Декілька хвилин ми ще сиділи, тремтячи від холоду, потім Халед глибоко зітхнув і встав, ляскаючи себе по руках і ногах, щоб зігрітися. Я теж підвівся, тупаючи ногами. Ми вже готові були розійтися, аж Халед рвонувся до мене, немов продираючись крізь якісь хащі, і з якоюсь несамовитою силою міцно мене обійняв. Голова його на мить по-дитячому ніжно притулилася до моєї щоки.

І одвернувся, щоб я не бачив його лиця, й пішов собі, а я поволі побрів за ним, обхопивши руками груди і затиснувши долоні під пахвами. І тільки тоді пригадав його слова: «У мене погане передчуття, Ліне. Дуже погане».

Я подумав, що треба поговорити з ним про це, аж тут переді мною мов з-під землі виріс Хабіб, і я сахнувся від переляку.

— А щоб тобі! — просичав я.— Припини лякати людей, Хабібе, щоб тебе чорти вхопили!

— Заспокойся, все гаразд,— сказав Махмуд Мелбаф, підходячи до мене услід за божевільним.

Хабіб щось казав, але так плутано і швидко, що я не міг розібрати жодного слова. Темні капшуки під його очима відтягували нижні повіки, відкриваючи велику частину ока, і здавалося, ніби очі вилазять з орбіт.

— Що?

— Все гаразд,— повторив Махмуд.— Він хоче сьогодні говорити з кожним з нас. Підійшов до мене і попросив перекласти його слова для тебе на англійську. Ти передостанній — з Халедом він хоче говорити в останню чергу.

— І що він каже?

Махмуд попросив його повторити для мене свої слова. Хабіб заговорив знову, так само хутко і плутано, він дивився мені у вічі, ніби чекав, що з них вискочить ворог або жахливий звір. Я зустрів його погляд, втупившись у нього так само пильно: мені доводилося сидіти в камері з отакими схильними до насильства божевільними, і я знав, коли краще відвести очі.

— Він каже, що сильні люди привертають успіх на свій бік,— переклав Махмуд.

— Що?

— Сильні люди... вони створюють успіх для себе.

— Сильні люди створюють свій успіх? Він це хоче сказати?

— Так, саме це,— погодився Махмуд.— Сильна людина може створити собі успіх.

— Що він має на увазі?

— Не знаю,— відповів Махмуд терпляче, з посмішкою.— Він просто говорить це.

— Просто ходить і каже всім це? — запитав я.— Що сильна людина створює собі успіх?

— Ні. Мені він сказав, що Пророк,— нехай славен буде! — перш ніж стати великим вчителем, був великим воїном. Джалаладу сказав, що зірки сяють, тому що вони повні таємниць. Кожному каже різне. І дуже поспішає висловитися — для нього це украй важливо. Я не розумію його, Ліне. Напевно, причина в тому, що завтра уранці на нас чекає бій.

— Може, щось іще? — запитав я, заінтригований цією розмовою.

Махмуд запитав Хабіба, чи не хоче він сказати щось ще. Пильно дивлячись мені в очі, Хабіб заторохтів на пушту і фарсі.

— Він каже, що успіх не приходить сам. Хоче, щоб ти повірив йому. Повторює знову, що сильна людина...

— Створює собі успіх,— закінчив я за нього.— Ну що ж, скажи йому, що я оцінив його слова.

Махмуд заговорив, і на мить погляд Хабіба затверднув, наче він шукав у моїх очах те, чого я не міг йому дати: схвалення і відгук. Він обернувся і підстрибом побіг од нас, згорбившись, майже припадаючи до землі,— ця його манера рухатися непокоїла і лякала мене дужче, ніж те божевілля, що аж било з його очей.

— І що він збирається робити? — запитав я, відчуваючи полегшення від того, що він пішов.

— Думаю, шукає Халеда,— відповів Махмуд.

— Ну і холоднеча, хай йому біс! — випалив я.

— Я теж змерз. Повсякчас мрію, щоб ці холоди припинилися.

— Махмуде, ти був у Бомбеї разом з Хадербгаєм, коли ми прийшли слухати сліпих співаків?

— Так, ми всі зустрілися тоді вперше, і я вперше побачив тебе.

— Вибач, я не познайомився тоді з тобою, навіть не помітив тебе там. Хочу запитати: як ти взагалі зійшовся з Хадербгаєм?

Махмуд засміявся. Так рідко можна було чути його сміх, і я зловив себе на тому, що всміхаюся йому теж. Він страшенно схуд останніми