Читати книгу - "Шантарам"

— Я стояв на вулиці в Бомбеї, ми з другом залагоджували якусь проблему з паспортами. Раптом на моє плече лягла чиясь рука: то був Абдулла. Сказав, що Хадер Хан хоче бачити мене. Ідемо до Хадера в його авті, розмовляємо — і от я вже його людина.

— Чому він вибрав саме тебе? Що його змусило зробити це, і чому ти відразу погодився працювати на нього?

Махмуд спохмурнів: здавалося, йому вперше доводиться обдумувати відповідь на таке запитання.

— Я був проти шаха Пехлеві[156],— почав він.— Савак, секретна поліція шаха, убила багато людей, а багатьох кинула у в’язниці, де їх катували. Мої батько і мати були убиті у в’язниці за те, що боролися проти шаха. Я тоді був маленьким хлопчиком. Коли виріс, почав боротися проти шаха. Двічі сидів у в’язниці. Двічі мене катували, пропускали електрику через моє тіло — було дуже боляче. Я боровся за революцію в Ірані. Її зробив аятола Хомейні[157], він прийшов до влади, а шах утік до Америки. Але секретна поліція Савак залишилася на своєму місці і тепер працює на Хомейні. Я знову потрапляю у в’язницю, знову мене б’ють і катують електрикою. Ті ж люди, що й шахові служили, точно ті ж тюремники — тільки тепер на службі у Хомейні. Всі мої друзі загинули у в’язниці і на війні з Іраком, а я втік звідти й опинився в Бомбеї. Займався бізнесом на чорному ринку разом з іншими іранцями. А потім Абдель Хадер Хан зробив мене своїм помічником. За все своє життя я зустрів тільки одну велику людину. Це був Хадер. Тепер він мертвий.

Махмуд насилу вичавив останні слова і втер сльози рукавом грубої куртки.

Він говорив довго, і ми геть померзли, але все-таки мені хотілося розпитати його детальніше. Мені хотілося про все дізнатися, заповнити всі прогалини. Аж раптом пролунав нажаханий крик, що відразу урвався, наче його хто ножем обітнув. Ми перезирнулися і, скоряючись інстинкту, схопилися за зброю.

— Сюди! — закричав Махмуд і побіг по слизькому талому снігу обережними, але швидкими кроками.

Крик привернув загальну увагу. Повз нас пробігли Назір і Сулейман, Ми примчали туди, звідки пролунав той крик, і завмерли, побачивши Халеда Ансарі, що стояв навколішки над тілом Хабіба Абдура Рахмана, Шаленець лежав на спині. Він був мертвий. Ніж стирчав у горлі, з якого ще кілька хвилин тому лунали слова про успіх. Ножа всадили в шию й обернули точнісінько так, як робив це Хабіб з нашими кіньми й бідолахою Сиддикі. Але то не був Хабібів ніж, тому що у брудному жилястому горлі стирчав кинджал з роговою колодкою. Ми бачили його сто разів — то був ніж Халеда.

Назір і Сулейман підхопили Халеда попід руки і обережно звели його на ноги. У першу мить він не чинив опору, але потім, не звертаючи на них уваги, знов опустився навколішки поряд з Хабібом. Груди мерця були закутані шаллю патту[158]. Халед розгорнув її і зняв з шиї убитого два шматочки металу, що висіли на шкіряних ремінцях. Джалалад рвонувся вперед і схопив їх. То були уламки танка, якого вони знищили разом з Ханіфом і Джумою,— ті шматочки металу носили на шиї його друзі.

Халед встав, обернувся і пішов геть. Коли він проходив повз мене, я поклав руку йому на плече і пішов поряд з ним. Ззаду пролунало люте ревисько: Джалалад бив труп Хабіба прикладом автомата. Я поглянув через плече і встиг востаннє побачити божевільні очі Хабіба,— потім приклад розтрощив йому голову. Дивна примха жалісливого серця: воно сумувало за Хабібом. Я сам неодноразово хотів убити його і знав, що радий бачити його мертвим, але серце моє було переповнене скорботою, наче він був моїм другом. «Він був учителем»,— раптом пригадав я. Найбільш некерований і небезпечний чоловік, якого я коли-небудь знав, навчав дітей, маленьких дітей. Я не міг позбутися цієї думки, наче тієї миті це була єдина істина, яка щось означала.

І коли Джалалада нарешті відтягай, від трупа не залишилося нічого: тільки кров, сніг, волосся і розтрощені кістки.

Халед повернувся в печеру. Він щось бурмотів арабською; очі його блищали, здавалося, він бачить те, чого не бачать інші, й це надавало його скаліченому обличчю якоїсь тривожної безоглядності.

Увійшовши до печери, Халед розстебнув ремінь з баклагою і кинув додолу. Зняв через голову патронташ і теж його пожбурив геть. Потім почав порпатися в кишенях, витрушувати з них усе: фальшиві паспорти, гроші, листи, гаманця, зброю, коштовності й навіть пожмакані світлини давно померлої рідні.

— Що він каже? — запитав я Махмуда у відчаї. Останній місяць я уникав погляду Халеда, холодно відкидаючи знаки його приязні, й мені стало страшно, що я втрачаю його, можливо, вже втратив.

— Це Коран,— пошепки відповів Махмуд.— Він промовляє сури з Корану.

Халед вийшов з печери і попрямував до краю плато. Я побіг, заступив йому шлях і відштовхнув обома руками. Він дозволив мені зробити це, а потім знов пішов на мене. Обійнявши Халеда, я зумів відтягнути його на декілька кроків. Він не чинив опору, просто дивився перед собою, наче бачив таке, що міг бачити тільки він, ніби бачив те, що позбавляє його розуму,— і знай промовляв співучі поетичні рядки Корану. А коли я відпустив його, він знову рушив вперед.

— Допоможіть! — закричав я.— Ви що, не бачите? Він іде! Йде!

Махмуд, Назір і Сулейман підбігли до нас, але замість перепинити Халеда, схопили мене за руки. Я вирвався і кинувся, щоб знов зупинити його. Кричав, бив по обличчю, щоб розбудити в ньому почуття небезпеки. Він, як і раніше, не чинив опору й ні на що не реагував. Я відчував, як течуть у мене по обличчю гарячі сльози, як щемлять від них мої порепані губи, як вибухають в моїх грудях ридання, мов хвилі, що знову й знову накочують на берегові скелі. Я тримав Халеда, обнявши його одною рукою за шию, а другою — за талію.

Назір геть охляв за ці тижні, та був і досі надзвичайно сильний. Його сталеві руки стиснули мої зап’ястя і відірвали мене від Халеда. Махмуд і Сулейман допомагали йому, а я знай намагався вирватися і схопити Халеда за куртку.