Читати книгу - "Вовк-тотем"

Коли лошата, які залишилися живі, побачили мертвих лошат, у них затремтіли ноги. Кривавий урок змусить їх наступного разу під час лиха бути ще більш сторожкими, сміливими й спокійними. Однак у Ченя раптом здригнулося серце, й він перепитав себе: «Наступного разу? А буде ще наступний раз?»

У 494 році імператор династії Вей Сяо Вень-ді на чолі своєї аристократії, військових та цивільних чиновників, а також 200 тисяч сяньбійських воїнів вийшов з Пінчена й переніс столицю в Лоян. Якщо врахувати ще родичів цих людей і їхніх слуг, то загальна кількість переселенців становила близько мільйону осіб.

Ханьці, які жили в басейні Хуанхе за часів династій Суй і Тан, насправді, починаючи з 16 держав (період з кінця династії західна Цзінь і до об’єднання племен рівнини північною Вей), мали вже домішки крові багатьох північних та північно-західних племен.

У «Збірці висловлювань Чжу Сі» зазначено: «Тани походять від національностей ї та ді, тож не дивно, що вони забувають про ввічливість, коли проходять на жіночу половину дому».

Холодна осіння злива раптом завершила коротке монгольське літо й заморозила лютих комарів у тутешніх степах. Чень Чжень, замислившись, дивився на тихий Орхонський степ і раптом зрозумів причину, чому тут такі люті вовки й комарі — адже в степу коротке літо й ще коротша осінь, після якої приходить довга, більше ніж піврічна, зима. А для тварин, які не вміють впадати в сплячку в степу, це — сезон смерті, навіть комарі, які ховаються в байбачих норах, вимерзають наполовину. А якщо степовий вовк не запасе собі лою й не матиме густого хутра, то ніяк не зможе перезимувати, тож суворі зими в степу винищують більшість худих, старих, хворих та поранених вовків. Отже, комариним зграям доводиться хапатися за можливість, надану коротким літом, і максимально напиватись крові та йти в шалені атаки заради того, щоб урятувати собі життя. А вовчим зграям тим більше доводиться здобувати їжу ціною свого життя й брати участь у кривавих битвах заради того, щоб перезимувати й пережити весну наступного року.

Від мертвого лошати, яке дісталося юрті Ченя, залишились тільки дві передні ноги й тельбухи, що вже почали смердіти. Вовчик знову міг насолоджуватись періодом ситості, адже цього м’яса йому вистачало ще на кілька днів. Ніс Вовчика повідомляв йому — вдома ще є припасена їжа, тому останніми днями він увесь час був радісним. Вовчику подобались свіжа кров і сире м’ясо, однак він також залюбки їв і тухлятину, навіть зі смаком ковтав хробаків, які були на ній. На це Ґао Цзяньчжун якось зауважив:

— Вовчик незабаром стане нашою помийницею, і більша частина нашого сміття потраплятиме в його живіт.

Найбільше Ченя дивувало те, що яке б смердюче, зіпсоване чи брудне сміття не потрапляло Вовчику в живіт, він не хворів. Чень Чжень і Ян Ке понад усе шанували можливості вовченяти витримувати холод і спеку, голод і спрагу, гниль, бруд і всіляку заразу. Вид, який за сотні тисяч років зазнав жорстокого природного відбору, викликав у них зворушення. Шкода, що Дарвіну не довелося побувати в Орхонському степу, інакше б вовки монгольського степу зачарували його і в його роботу додався б новий довгий розділ.

Вовчик ріс, і чим далі він ріс, тим ставав більш грізним і прекрасним, і тепер нічим не відрізнявся від справжнього степового вовка. Ченю довелось знайти йому ще довший залізний ланцюг. Він також хотів змінити йому й ім’я, адже тепер його вже слід було називати Вовком. Однак малий сприймав тільки кличку Вовчик. Коли Чень називав його Вовчиком, він радісно підбігав до нього, ластився, лизав йому руки, терся об його коліна, кидався передніми лапами на його живіт або лягав на землю й розставляв свої лапи, відкриваючи живіт, щоб Чень його почухав. Коли ж його називали Вовком, він ніяк не реагував на це ім’я, ще й міг роззиратись на всі боки, намагаючись з’ясувати, кого це кличуть. Чень Чжень сміявся:

— Дурненький ти, дурненький, ти що, думаєш, що ти постарієш, а я все одно буду називати тебе Вовчиком?

Але Вовчик при цьому, висунувши наполовину язика, тільки набував дурнувато-радісного вигляду.

Ченю подобалась кожна частина тіла Вовчика, але останнім часом він найбільше полюбляв гратись із його вухами. Прямі вуха Вовчика були стрункими й пружними, чистими, цільними й сторожкими. З усіх частин тіла Вовчика вони найраніше досягли стандартної форми й стали абсолютно схожими на вуха дорослого вовка. А Вовчик через це дедалі сильніше усвідомлював свої здібності степового вовка. Коли Чень, підібгавши ноги, сідав у вовчому колі й грався з Вовчиком, він завжди гладив його вуха, однак Вовчик, схоже, мав при цьому одну умову, принесену з вовчого світу, — спочатку необхідно було почухати йому основу вух та шию, аж поки все його тіло не починало тремтіти від задоволення, і тільки після цього він дозволяв Ченю гратись із вухами. Ченю подобалось загинати Вовчикові вуха назад, а потім відпускати їх, щоб вони з ляскотом розпрямлялись, відновлюючи своє попереднє положення. Якщо, загнувши вуха назад, одночасно відпустити руки, то вуха, як не дивно, розпрямлялись не водночас, а по