Читати книгу - "Вовк-тотем"

Щодо цих грізних вовчих вух, то крім Ерлана, решта домашніх собак надзвичайно заздрили їхньому власникові, навіть до ворожості. Чень не знав, чи є в хрящах собачих та вовчих вух також і елементи «твердої волі»? Вуха в предків собак були такими ж прямими, як і в вовків, однак потім, коли собаки були приручені людьми, їхні вуха обм’якли, їхня верхня половинка почала звисати вниз, закриваючи собою вушну раковину, тож здатність чути в собак знизилась порівняно з вовчою. Давнім людям, либонь, не подобалась дика природа собаки, тому вони часто скручували їхні вуха або «тягали їх за вуха», тож із часом вуха в собак обм’якли, а коли хрящ втрачає свою пружність, «тверда воля» з нього випаровується, тож врешті-решт, собака перетворився на раба людини, який їй безумовно підкоряється. Коли монгольські конопаси приборкують необ’їжджених коней, вони насамперед скручують їм вуха й пригинають голови, і тільки після цього можуть установлювати сідло й сідати на коня. У Китаї дружини багачів також полюбляли тягати своїх служниць за вуха. Тож кому людина скрутить вухо, тому підтвердиться статус раба.

Вуха Вовчика дали Ченю можливість помітити тісний зв’язок між цією частиною тіла й статусом. Наприклад, сильні нації завжди полюбляли тягати за вуха не дуже сильні нації, а не дуже сильні нації робили те саме щодо слабких націй. Скотарі, «хапаючи корову за вуха», тобто, користуючись своїм домінантним положенням, тягали за вуха диких корів, коней, овець та собак, перетворюючи їх на своїх рабів та прислужників. А згодом сильні скотарські нації почали застосовувати цей свій успішний досвід щодо інших племен та націй та скручували вуха підкореним народам, тож спільнота, що захоплювала домінантне положення, тягала за вуха нації, якими керувала. Таким чином, у людському суспільстві виникли відносини ніби між «чабанами» й «отарою». Лю Бей[166] — це «чабан Сюйчжоу», а народ — це «вівці Сюйчжоу». Людські спільноти, яких найраніше в світі тягали за вуха завойовники, — це землеробські спільноти. До нинішніх часів «хапати корову за вуха» по-старому залишається для багатьох людей і спільнот метою, до якої вони ретельно прагнуть. Цей вислів — «хапати корову за вуха» — досі зберігається в словнику ханьців, його залишили у спадок своїм нащадкам предки-скотарі ханьців, однак після династії Північна Сун ханьців постійно «хапали» за вуха інші. Проте сьогодні, хоча вислів «хапати корову за вуха» зберігається, його ідея вже розвіялася. Сучасні нації не обов'язково повинні підкорювати інші нації чи тиснути на них. Однак хто не має потужного завойовницького духу, щоб «хапати корову за вуха», той не зможе вберегти свої вуха.

Останніми днями Чень Чжень усе частіше бачив, як військові джипи виробничо-будівельного корпусу здіймають за собою куряву, й на душі йому боліло. Адже він відчував, що належить до першої й, можливо, останньої партії ханьців, яким довелось у реальних умовах звідати й дослідити первісне життя скотарів монгольських прикордонних степів. Він не якийсь там кореспондент чи репортер, що ганяється за поверховими враженнями, його статус був найбільше вартий того, щоб ним пишатися, — чабан серед справжніх первісних скотарів у степу. Він також міг радіти з того, яке йому дісталося місце для спостережень — заховане в глибині степу Орхонське пасовище, на якому ще водились у великій кількості вовки. Він також утримував вовченя, якого власноруч видобув з вовчої нори. Усі його спостереження й думки відбивались у глибині його душі, так що він пам'ятав кожну найменшу дрібничку. У майбутньому він міг би подія за подією розповідати все друзям та рідним аж до того часу, коли він виїхав з цього окремого світу. Шкода, що нащадки Жовтого імператора дуже давно покинули степи своїх предків, а давнє й первісне скотарське життя в степу незабаром має завершитись, тоді китайці більше не зможуть побачити ці землі в тому вигляді, в якому їх бачили їхні предки, і поклонитись їм там…

Чень Чжень подовгу гладив вовчі вуха. Йому дуже подобалась ця пара вух, оскільки вони були єдиною парою цілих вовчих вух, що він бачив за ці роки, — вуха інших живих чи мертвих вовків, які йому траплялося бачити зблизька за останні два роки, а також вуха на знятих чи зшитих в опудало вовчих шкурах, усі без жодного винятку були ушкодженими: деякі мали дірочки й були схожі на прокомпостовану марку, деякі не мали гострих кінчиків, інші були розідрані на смужки або на дві чи три «пелюстки». Були й такі пари вух, де одне вухо було довше за інше, траплялось і так, що вуха були просто відкушені під саму основу… Чим старішим і лютішим був вовк, тим «потворнішими» були його вуха. Чень дійсно не знаходив у своїй пам’яті жодної стандартної пари вух, які були б цілими, прямими й на яких була би не ушкоджена жодна волосинка. Чень навіть усвідомив одну істину — в жорстокому степу «стандартними» слід вважати якраз ушкоджені вовчі вуха.

Але що, тоді бездоганні й цілі вуха Вовчика не є стандартними вовчими вухами? При цій думці в Ченя в душі зароджувався сум, адже він також раптом усвідомлював, що «бездоганність» Вовчикових вух якраз і є найбільшим недоліком малого. Вовк — це воїн степу, його свобода й воля до життя підтримуються в боротьбі з лютими племінними жеребцями, безжальними степовими мисливськими собаками, жорстокими захожими вовчими зграями та суворими степовими мисливцями. У такому випадку хіба вважався би вовком той, хто був би не в змозі пережити сотні битв, але красувався б своїми блискучими й довершеними вухами? Чень відчував свою жорстокість — адже це він украв у Вовчика його життя степового героя, це з його вини в малого залишилися тільки вовчі вуха, але він був позбавлений вовчої долі й жив, як в’язень, ще гірше, ніж собака.

Чи потрібно тоді потихеньку відпустити Вовчика? Повернути його жорстокому, але вільному степу? Повернути йому вовчу долю? Однак Чень не наважувався це зробити. Адже з тих пір, як він відкусив лещатами гострі кінчики чотирьох вовчих ікол, Вовчик утратив зброю, завдяки