Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Пані фон Ля Рош, яка гостює в родичів у Оффенбаху і міркує, чи не оселитися їй у цьому напрочуд спокійному містечку, що нагадує курорт, теж велить кучеру з’їхати набік. З цікавістю придивляється, що то за дивні люди ідуть шляхом. Сторожа має на собі строкаті однострої, наче уланські, переважно зелено-золоті, обшиті галунами й ґудзиками. На високих шапках похитується павине пір’я. Ці дуже молоді чоловіки, майже хлопчаки, нагадують Софії фон Ля Рош довгоногих стрибучих комах. Їй цікаво було б зазирнути всередину найбагатшої карети, але фіранки на вікнах щільно зсунуті. Зате пасажирів інших екіпажів видно добре: це переважно жінки й діти, всі гарно вбрані, барвисті, всміхнені й, здається, трохи знічені цікавістю, яку вони викликають.

— Хто це? — питає заінтригована пані фон Ля Рош міщанина, який також витріщається на кавалькаду.

— Кажуть, якийсь польський барон із синами та донькою.

Кортеж неквапом проїжджає передмістям, тяжко повертає на вузьких брукованих вуличках. Вершники погукують якоюсь чужинською мовою, чутно їхні посвистування. Пані фон Ля Рош почувається так, наче вона на оперній виставі.

Згодом, коли Ля Рош вітається з такою ж збудженою кузиною, Софіїне перебування в Берліні відходить на задній план. Всі говорять лише про цього загадкового польського барона та його красиву доньку, яку він привіз сюди на запрошення ландграфа. Той барон винайняв у нього замок, де прибульці перший час житимуть.

Кузина спеціально взяла екіпаж до Оберрада, щоб подивитися на врочисте прибуття кортежу. Тепер вона схвильовано розповідає:

— Ті двоє синів вивели високого старця, з ніг до голови вбраного в червоне, з турецькою шапкою на голові. До його грудей пришпилена діамантова зірка. З другої карети вийшла його донька, одягнена як принцеса. Я бачила діаманти в її волоссі. Уяви: вони виглядали як імператорська пара. Якщо вони поселяться в замку, ви будете сусідами.

Від березня 1786 року Оффенбах живе у стані легкої істерії. В замку працюють мулярі, з вікон летить пил. Замовлено купу шпалер, килимів, тканин для оббиття стін, меблів, постелі — всього, що потрібно, аби польському баронові жилося зручно і достойно.

Софія фон Ля Рош, яка є письменницею та звикла все записувати, старанно нотує в щоденнику все, що бачить:

Дуже цікаво спостерігати, — пише вона, — як наші дорогі мешканці намагаються заповнювати дірки у своїх знаннях про отих поляків. Людський розум не терпить невідомості й непевності, тож всі одразу заходилися вигадувати різні байки про цей комашиний люд. Плітки кажуть, що старий чоловік у турецькому строї — то якийсь алхімік і кабаліст, як отой Сен-Жермен. І що статками своїми завдячує золоту, що його він отримує у своїй лабораторії. Це підтверджували й робітники, які заносили таємничі ящики, повні скла, банок і пляшечок. Казала мені наша дорога пані Бернар, що барон Франк-Добруцький — то не хто інший, як сам цар Петро III, дивом від смерті врятований. Це пояснює й наявність цілих бочок золота, які прибувають сюди зі Сходу задля утримання цього двору Навуходоносора. Я дозволила собі теж погратися в цю гру і сказала їй, що вона помиляється. Адже ота нібито-донька та її двоє братів — то діти самої цариці Єлизавети та її коханця Розумовського, а той барон — лише їхній гувернер. Вона похитала головою, і ще того самого дня ввечері моя плітка слово в слово повернулася до мене вустами лікаря, який прийшов робити мені кровопускання.

Про Ізенбурзький замок та його змерзлих мешканців

Замок стоїть над самою водою, і не раз йому дошкуляла повінь. У двох місцях видно старанні позначки рівня води. Найвищий був два роки тому. Мабуть, через ту вогкість мури вкриті лишайником. Ева довго вибирає собі кімнату, міркує, чи обрати з краєвидом на річку — тоді в неї був би балкон, — чи з великим вікном на місто. Врешті-решт обирає річку та балкон.

Ріка тут міниться барвами, плине м’яко й неквапливо. Зветься вона Майн, але батько вперто називає її Прутом. Вигляд барж і човнів із подвійними вітрилами заспокоює Еву. Вона могла б довго отак сидіти на балконі й спостерігати; для неї це — наче пестощі: той повільний рух води, похитування щогл; усе воно якимось чином торкається її тіла й залишає на шкірі приємний слід. Вона вже замовила меблі: письмовий стіл і дві шафи, а ще — оббиті світлою тканиною дивани та кавовий столик. Для батька вона облаштовує дві кімнати з видом на Майн. Вона спеціально поїхала до Франкфурта, щоб замовити йому килими, адже батько не визнає стільців та крісел. Найгарніша зала з рядом кольорових вітражних вікон буде храмом, це вона вже вирішила. Тут збиратимуться брати і сестри.

Замок — показний, це найбільша споруда в містечку; він впадає в очі більше, ніж будь-який храм. Між ним і пласким берегом проходить вічно підмокла дорога, яку щороку зміцнюють камінням, звезеним сюди робітниками. Є й причал для порому, що сполучає два береги. Біля причалу стоять корчма та кузня. На збитих із дощок столах продають рибу з річки — переважно щупаків та окунів. Вони, «полякен» — як їх називають у місті, — теж купують повні кошики риби.

Замок має п’ять поверхів. Ева з Матушевським вигадали призначення для кожного з них. На першому поверсі будуть парадні зали, на другому житимуть найстарші брати і сестри та вона з батьком. Вище — кухня та приміщення для жінок, а два останні поверхи — для молоді. Ще одна кухня та пральня будуть розташовані в будинку поруч. Ева, яка надивилася на цісарські палаци у Відні, знає, як це має виглядати. Керувати ремонтом вона запросила архітектора з Франкфурта; іноді йому непросто пояснити, чого вони хочуть. Зала для зібрань має бути без меблів, тут будуть лише килимки і подушки; у домашній каплиці не має бути вівтаря, лише підвищення посередині. Багатьох речей той чоловік не розуміє. Ціле літо вони фарбують стіни та замінюють трухляву підлогу. Найгірша ситуація на першому поверсі, де два роки тому стояла вода. В усі вікна потрібно вставити нові шибки. У Франкфурті вже купили чимало килимів і пледів, бо в замку холодно, навіть улітку. Покупці платять швидко і не бурчать. У них негайно з’являються Франкфуртські банкіри з пропозиціями кредитів.

Переїзд до замку триває довго й відбувається аж ніяк не врочисто. У той самий час пані Софія фон Ля Рош, овдовівши, остаточно переселяється до Оффенбаха. Відбувається все це взимку 1788 року.

Дві сходові