Читати книгу - "Яр"

Тоді почались обшуки — методичні й неквапні. І хоч німці й у такий спосіб не знайшли й сліду розгромлених млина та цукроварні, зате всі склади були забиті різними продуктами: зерном, олією, салом, які німці брали, не озираючись. Над комендантом Францом Енґелем нависла небезпека — він день у день сподівався візиту старшого начальства, і тепер прагнув хоч склади поповнити, що бодай трохи згладило б його провину.

Упіймали й майже сотню хлопців і дівчат, яких без затримки вирядили до Німеччини, і цього разу вже ніхто не міг зарадити: вивозили машинами, бо колії на чималій дистанції партизани понівечили й скинули в яр два мости. Охороняти ж бранців комендант викликав посилений наряд з гебітсу.

Цього разу я вже пильнував. Хоч по хатах, разом із німцями, ходило й по нашому поліцаєві, але я двічі на день навідувався додому, щоб не забрали бува й Оленки. Вона ходила вагітна й на станції більше не працювала.

Той партизанський напад відбувся в понеділок, дванадцятого липня (потім стало відомо, що в цей день радянські війська перейшли в контрнаступ у районі Курської дуги), а в суботу Афіноґен, гукнувши мене з вікна до кабінету (я саме розподіляв наряди вартових), єхидно вищерився:

— Так как же это получается, Максим Архипович? Сами служите в полиции, а ваш родной шурин грабит государственные мельницы?

Я ледве не зомлів, але втримався, і дуже вчасно. Афіноґен повів далі:

— Кто ему сказал, что придут партизаны?

— Я не розумію вас, шефе.

— Не понимаете? Брат вашей жены только что вернул муку.

Мені не було чого казати. Отже, Антін також поцупив лантух? Невже він міг утнути таку дурість? Це не вкладалося мені в розум, бо хто-хто, а Ягола таки мусив пильнуватись.

— Але ж повернув, — дав я відкоша Афіноґенові.

— Вернуть то он вернул, — клацнув мій шеф щелепами, — да кто его знает, как ето все получается...

Я більше нічого не казав, але ввечері просто з порога кинув своему шурякові:

— Ото з тебе такий... підпільник?

У хаті саме нікого не було, і він визубився проти мене:

— А хіба шо?

Мені лють аж очі сліпила. Чи він дурний, чи й зараз прикидається?

— Ти свої щербин іншому продавай! — вигукнув я, украй обурений його поведінкою.

Антін здивовано запитав:

— Ти чого завівся? — Він посерйознішав і підійшов до мене ближче. У руках у нього був чобіт із припасованою, але не до кінця пришитою, латкою: — Повідіму, про борошно?

— А ти ніби відразу не здогадався.

— Вампа-затор! — усміхнувся Антін і знову пішов на місце, заглядаючи в халяву чобота проти вікна. — Я все здолав, як лучче. Воно міні те твоє борошно... П'ять год жив без його й ше б стіки прожив. — Антін раптом підвищив голос і глянув на мене серйозно й зле: — Так треба було, ясно? Кам-па-зітор!... Один казав, дискать, як не тямиш мак терти, то 'кого хресна шуликів просиш?

Це прислів'я здалося мені надто дошкульним та образливим. Я вигукнув:

— Не треба мені вашого маку й ваших шуликів. Їжте їх самі! Якщо я й зробив щось для вас, то не для того, аби рятувати свою шкуру. Так і знай, Антоне, й іншим перекажи. Мені моя шкура зовсім не дорога, мав би вже й збагнути.

Антін кинув чоботом об долівку й устав:

— І шкварчить, і шкварчить... Як така математіка, то давай, лучче, закуримо.

Я мовчки дістав кисета й поклав поряд себе на лаві. Антін потягся до нього рукою:

— О, тепер другий калінкор.

Він скрутив цигарку й проказав рівним голосом:

— Наші дають немцу прикурить коло Курська. Не чув?

Я сердито буркнув:

— Не цікавився!

— Скоро на Україні будуть.

— Мене це не хвилює.

— Балакай, — завважив Антін.

Я спитав його про інше:

— У нас були вже?

— Хто? — Він уже був думками десь інде.

Я скривився:

— Хто! Ті, що шукають твоє борошно.

— Нє-е! Шо я — дурний? Ше не були, а вже й сам одніс. Усе честь-честю.

— Побачите ви честь, як начіпляють німці на кожному телеграфному стовпі по троє.

— Вже не довго чіплятимуть.

— А сто душ відправили до Німеччини.

Ангін замовк. Увесь Яр блокували, і годі було якось повідомити партизанів про дії німців. Та й охорона там виявилася така, що й здалеку страшно: ціла рота на мотоциклах і машинах.

— Скоро все виригають, шо пожерли.

— Пождеш.

— А пожду. Хай піняють на себе.

У понеділок до нашого кабінету завітав лейтенант Газе. Він із цікавістю оглянув кімнату й сів.

— Як справи, пане підпоручнику?

Афіноґен сидів тут-таки, але німець чомусь питався про мої справи. Я ухильно відповів:

— Та так... Нічого втішного.

— А як ся має наш спільний знайомий?

Я глянув на нього, не второпавши, про кого він мовить?

— Маю на оці брата вашої вродливої