Читати книгу - "Яр"

— Шуряк, — відповів я.

Лейтенант од здивування просто вирячився.

— Ви знаєте німецьку мову краще за мене, пане підпоручник! Чи не хотіли б ви колись удосконалити її?

— Як саме?

— Ну, поїхати до Німеччини...

Він знову на щось натякав, і я нахабно перебив його:

— Ваша увага, пане лейтенанте, і досі зосереджена на мені. Це й приємно... Було б, мабуть, приємно, коли б я не знав вашого фаху.

— Вимова ще не бездоганна, проте, слів знаєте дуже багато й майже не помиляєтеся в граматиці, — провадив своєї Газе, неначе я сказав йому те речення, щоб задемонструвати свої здібності. — Ви знаєте, навіть ми, німці погано розуміємо одне одного. Скажімо, баварці та берлінці.

Я всміхнувся:

— Серед українців таке трапляється частенько. Але не в мові. У політиці. Одні вважають себе молодшими братами Чингізхана, інші ж — білого ведмедя.

Лейтенант Газе потягся на стільці.

— Для мене це надто складно. Скажіть щось простіше.

— Що саме?

— Ну, хоча б те, про що я вже вас питав: як ся мав ваш... м-м-м... шуряк. Антон його звати?

— Антін, — відповів я й зиркнув на Афіноґена. Шеф майже не знав німецької мови й досі сидів, як на чужому весіллі, але при згадці Антонового ймення тицьнувся носом у папери й почав щось пильно вивчати в них. Тепер для мене вже не були загадкою ці дивні відвідини лейтенанта Газе. Отже, про Антона сказав йому Афіноґен.

— Він людина розважлива, пане лейтенант. Наказали німці повернути все награбоване — і він виконав.

— Але ж перед цим узяв...

— Багато хто брав, пане лейтенанте. Півмістечка.

— Але мало хто зробив так, як зробив ваш родич. Вам це не здалося дивним? Бодай трохи.

Це й справді було дивно, я над цим досі не думав. Певне, на моєму виду закарбувалося розгублення, бо лейтенант несподівано встав і, не прощаючись, вийшов.

— О чем вы говорили, Максим Архипович? — спитав мене Афіноґен, коли двері зачинилися.

Мені стало прикро, не тямлячи себе, я сказав:

— Про те, що ви й так знаєте, шефе.

Афіноґен проковтнув мою нечемність, мов гірку пілюлю, і завважив:

— Не могли ему сказать, чтобы ничего не брал!

— Маєте на увазі Антона?

Шеф кивнув головою, не дивлячись на мене.

— Слухайте, пане... Горобцов... — Афіноґен аж сіпнувся. — Якщо вам були відомі плани партизанів, то мені — зовсім не були. Це я вам кажу щиро.

Він почервонів, і на щелепах йому заходили жовна. Чи не найбільшою образою для нього було, коли хтось незумисне звав його на прізвище. Я теж не любив свого прізвища, але просто так, не любив та й годі, у нього ж це набирало політичного характеру. Гріхи нерозважливої молодости й досі переслідували його.

— Я не о том, — сказав шеф, і було видно, що він уникає сваритися зі мною.

Мені засмоктало під ложечкою. Цікаво, подумалось, доки триватиме ця його така корисна для мене омана? Та я розумів, що вже недовго, адже він особисто повідомив лейтенанта Газе про Антонів учинок, а може, навіть і підказав ту версію, на яку допіру натякав німець.

У четвер, пізнього вечора, впіймали Йовхима Панасовича Дерезу. Про нього й німцям, і поліції стало відомо, що він разом із трьома в'язнями пішов до партизанів. Це для багатьох був грім з ясного неба, тому дядько Йовхим кілька років поневірявся в радянських концтаборах. Та німцям, певно, було відомо про цього слабовитого чоловіка щось більше, бо вони забрали його дружину, — тітку Дуньку, а в хаті влаштували засідку.

Може, дядька Йовхима й не взяли б так швидко, адже ж він, ідучи за партизанами, знав, на що зважився й чого слід сподіватись, але німці безперервно стежили за хатою, а вночі в хаті горіло світло. Тож Йовхим десь і подумав, що про нього ще ніхто нічого не знає.

Може, так, а може, і якось інакше, це всього тільки мої здогади, але дядька Йовхима взяли. Потім же саме собою випливало й те, що цілий день дванадцятого липня, доки німці разом із поліцією шукали партизанів у лісі, а партизани тим часом господарювали в Ярі та Веприках, — рука в руку з дядьком Йовхимом ходив і мій шуряк Антін Я гола. Отже, коли я повернувся в п'ятницю додому, там був траур. Антін мав прийти з нічного чергування, але не прийшов ні вранці, ні в обід, ні навіть увечері. Паша, стривожена затримкою чоловіка (досі він зникав у своїх справах тільки ночами), подалася на станцію. І там їй сказали правду.

— Максиме-е, — голосила зірваним голосом Паша. — Рятуйте його!

Моя дружина дивилася порожніми очима поперед себе й нічого не казала, дітлахи ж позабивались у куток на печі, налякані материним плачем, і визирали з-за комина, мов ховрашки.

Я був певен, що це не випадковий арешт і що за Я голою вже давно стежать, однак спробував заспокоїти жінок. Але Паша безугаву голосила, і мені від того бракло сил і вміння сказати бодай слово втіхи. Найгірше було те, що мене про Антонів арешт ніхто не повідомив, хоча, судячи з Пашиної розповіли, його взяли ще вранці, коли він вертався після зміни до дому. Отже, це вже серйозно, отже, лейтенант Газе відмовивсь од своєї гри в натяки та двозначні жарти.

Я сказав: