Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Відповідні права переважно можуть захищатись у Європейському Суді з прав людини на підставі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст. 1 Протоколу до цієї Конвенції. Тож, очевидно, немає сенсу очікувати чергового рішення Європейського Суду, яким буде визнано порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Треба національними силами підпорядкувати суспільні відносини Конституції України, принципу верховенства права і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Порушує ст. 56 Конституції і ч. 4 ст. 1176 ЦК («фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди»).

Податковий кодекс приймався, коли Україна мала певний досвід життя в умовах близької до правдивої (а не соціалістичної) демократії, досвід застосування Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. І все ж ч. 21.3 ст. 21 ПК («шкода, завдана неправомірними діями посадових осіб контролюючих органів, підлягає відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету, передбачених таким контролюючим органам») ставить під сумнів ст. 56 Конституції, ставить платників податків у ситуацію правової невизначеності, бо незрозуміло, до кого ж відповідно до ч. 21.3 ст. 21 ПК пред’являти позов — до держави чи до контролюючих органів. Відповідь на це запитання, ґрунтована на ст. 56 Конституції, відома: позов треба подавати до суб’єкта, що визначений Конституцією. Але ж прагнення законодавця дещо обмежити можливість пред’явлення вимог до держави помітне. А потім виникає ще одна проблема: якщо суто спеціальна (бо має вкрай вузьку сферу дії) і до того ж встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом правова норми визначає конкретне джерело, за рахунок якого відшкодовується шкода, завдана контролюючими органами, то вона підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ст. 174 ЦК («держава відповідає за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення»). Застосуванню піддягає ця остання норма, оскільки зазначена вище спеціальна норма, що встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом, суперечить ст. 56 Конституції і принципу верховенства права, бо порушує принцип пропорційності у відносинах між державою та особою.

§ 117. Вимоги принципу верховенства права до змісту законів

Принцип верховенства права включає до себе низку вимог до Конституції, законодавчих та інших нормативно-правових актів. Усі ці акти не можуть скасувати або обмежити права людини, що за природою належать їй у вільному, демократичному суспільстві. Інші вимоги принципу верховенства права до законодавства є: 1) засада правової визначеності (чіткість і визначеність нормативних положень, доведення їх до відома населення, недопустимість зворотної дії актів законодавства); 2) закон має визнавати усіх рівними; 3) наявність повноваження судів здійснювати контроль за законодавством на предмет його відповідності Конституції, а підзаконних актів — закону.

1. Якщо вести мову про правотворчість, то скасовувати і обмежувати не можна тільки громадянські і політичні права. Їх скасування і обмеження суперечило б принципу верховенства права, як він розуміється міжнародною спільнотою на цей час, і було б несумісним з членством України в Раді Європи. Проте спроби скасувати чи обмежити такі права шляхом внесення змін до Конституції та законодавчих актів в Україні і не здійснюються. І все ж, як пише М. І. Козюбра, державна влада завжди має тенденцію до виходу з-під контролю суспільства[546]. В Україні «права людини все ще не вписалися в конкретні політичні і соціальні умови нашої країни, вони залишаються якщо й не зовсім чужими, то принаймні й не визначальними для правосвідомості значної частини населення. Це одна з вирішальних причин різкого погіршення стану з їх дотриманням і забезпеченням в Україні, яке ми спостерігаємо нині»[547].

Принцип верховенства права, як неодноразово зазначав Європейський Суд з прав людини, висуває певні вимоги до текстів законів. «Абсолютна точність текстів законів є недосяжною»[548]. «Вираз «передбачене законом»... має на увазі і якість конкретного закону. Він вимагає, щоб закон був доступним для зацікавлених осіб, і щоб формулювання мало достатній рівень чіткості, щоб зацікавлені особи могли, отримавши за необхідності юридичну консультацію у справі, передбачати з розумним для даних умов рівнем визначеності ті наслідки, які може тягти за собою певна дія»[549]. У рішенні в іншій справі ці вимоги до законів Європейський Суд з прав людини доповнив більш широкою за змістом думкою про те, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права[550].

Стосовно конституційних норм Європейський Суд з прав людини в одному із своїх рішень зазначив: «Беручи до увагу загальний характер конституційних норм, рівень чіткості, що вимагається від них, може бути меншим того рівня, який вимагається від іншого законодавства»[551]. Слід виявляти необхідну гнучкість при вирішенні питання про застосування в Україні викладених тут правових позицій Європейського Суду з прав людини як джерела права. Автори цього видання не вважають за прийнятне виявляти надмірну жорсткість при оцінці положень національного законодавства як таких, що не підлягають застосуванню через недостатню їх чіткість. І все ж проблему треба позначити. Вона полягає у необхідності реформування законодавчого процесу з метою забезпечити чіткість законів, їх доступність для розуміння.

2. Одним із проявів правової визначеності є забезпечення стабільності законодавства. Попри всю важливість утвердження в Україні принципу верховенства права, що вимагає, зокрема стабільності законодавства, врахування соціального контексту застережує проти відмови суду від застосування певного законодавчого положення з причини нестабільності законодавства. Проте час застосування тих законодавчих положень, які допускають внесення зміни до певних законів у відповідній частині лише завчасно, настав. Відомо, що положення