Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Вашет усміхнулася мені широкою рожевою усмішкою, показуючи білі зуби.

— Отже, — заговорила вона бездоганною атурською, — тепер ти мій.

— Ти говориш атурською, — дурнувато бовкнув я.

— Більшість із нас говорить, — пояснила вона. Вона мала кілька зморщок довкола вуст і в кутиках очей, тож я припустив, що вона років на десять старша за мене. — Тяжко жити на світі без доброго володіння цією мовою. Тяжко вести справи.

Я надто пізно спохопився. «Офіційно. Повага».

— Ти Вашет — я правильно здогадався?

Її вуста знову розтягнулися в усмішці. Вашет повторила мій жест широким змахом руки, так утрирувано, що я мимоволі відчув себе об’єктом насмішки.

— Так. Я буду твоєю вчителькою.

— А що Шегін? Я так зрозумів, що вчителька тут вона.

Вашет поглянула на мене, вигнувши брову. Таке виразне ­обличчя в адема було дивовижею.

— У загальному розумінні це так. Але в більш практичному розумінні Шегін занадто важлива, щоб проводити час із таким, як ти.

Я показав жест «ввічливість» і сказав:

— Я був цілком задоволений Темпі.

— І якби нашою метою було твоє задоволення, це могло б мати значення, — відповіла вона. — Однак Темпі більше скидається на вітрильник, аніж на вчителя.

Тут я трохи наїжачився.

— Ти ж розумієш, він мій друг.

Вона примружила очі.

— Тоді ти, як його друг, можеш не помічати його хиб. Він вправний боєць, але не більше. Він ледве розмовляє вашою мовою, має небагато досвіду взаємодії з реальним світом і, якщо вже зовсім відверто, не бозна-який розумник.

— Прикро, — відказав я. «Жаль». — Я не хотів тебе образити.

— Не показуй мені смирення, якщо це не щиро, — промовила Вашет, не припиняючи оглядати мене примруженими очима. — Навіть тоді, коли ти робиш зі свого обличчя маску, твої очі — наче блискучі вікна.

— Перепрошую, — серйозно сказав я. «Вибачення». — Я сподівався справити гарне перше враження.

— Чому? — запитала вона.

— Хотів би, щоб ти добре про мене думала.

— А я хотіла б мати причину добре про тебе думати.

Я вирішив спробувати ще раз, сподіваючись перевести розмову на безпечнішу тему.

— Темпі назвав тебе Молотом. Чому?

— Це моє ім’я. Вашет. Молот. Глина. Прядильне Колесо, — вона вимовила своє ім’я трьома різними способами, щоразу в іншому ритмі. — Я те, що формує й гострить — або знищує.

— А чому глина?

— Це теж стосується мене, — відповіла Вашет. — Навчати може лише те, що гнеться.

Поки вона говорила, я відчув, як у мені зростає захват.

— Визнаю, — промовив я, — приємно буде розмовляти зі своєю вчителькою однією мовою. Є тисяча запитань, яких я не ставив, бо знав, що Темпі не зможе їх зрозуміти. А якби й зрозумів, я не зміг би осмислити його відповіді.

Вашет кивнула й сіла на одну з лав.

— Уміння спілкуватися — це також шлях учителя, — сказала вона. — А тепер піди знайди довгий цурпалок і принеси його мені. Тоді ми почнемо урок.

Я подався до дерев. Її прохання видавалося ритуальним, тож я не хотів вертатися з першою-ліпшою гілкою, знайденою на землі. Врешті я знайшов вербу й відламав гнучку галузку, що була довша за моє передпліччя й завтовшки з мій мізинець.

Я повернувся до лави, на якій сиділа Вашет. Коли я вручив їй вербову гілку, вона витягнула меч із-за плеча й заходилася обрізати невеличкі відростки гілочок, що залишилися.

— Ти сказала «навчати може лише те, що гнеться», — мовив я. — Тож я подумав, що це буде доречно.

— Для сьогоднішнього уроку підійде, — запевнила вона, остаточно прибравши кору. Не зосталося нічого, крім тонкого білого прута. Вашет обтерла меч об сорочку, вклала його в піхви й зіп’ялася на ноги.

Тримаючи в одній руці вербову гілку, Вашет замахала нею вперед-назад. Пролітаючи в повітрі, гілка видавала негучне «жух-жух».

Тепер, коли Вашет була ближча до мене, я помітив: хоча вона носила звичний червоний одяг найманця, на ній вбрання, на відміну від Темпі й багатьох інших, не було міцно закріплене шкіряними ремінцями. Натомість її сорочка та штани були щільно прив’язані до рук, ніг і грудей смугами криваво-червоного шовку.

Вона перехопила мій погляд і серйозно сказала:

— Зараз я тебе вдарю. Стій нерухомо.

Вашет почала неквапом обходити мене по колу, не припиняючи розмахувати вербовим прутом. «Жух-жух». Вона зайшла за мене, і не бачити її було ще гірше. «Жух-жух». Вона замахала прутом швидше, і звук змінився. «В-і-і-іп. Ві-і-і-іп». Я й не смикнувся.

Вона знов описала коло, зайшла мені за спину, а тоді двічі мене вдарила. Кожну руку трохи нижче плеча по одному разу. «Ві-і-і-іп. Ві-і-і-іп». Попервах видавалося, ніби вона просто мене тицьнула, а тоді в моїх руках розцвів полум’яний біль.

Відтак, перш ніж я встиг відреагувати, вона так сильно ­вдарила мене по спині, що я відчув відгомін удару аж у зубах. Прут не зламався лише тому, що був із гнучкої зеленої ­верби.

Я не скрикнув, але лише тому, що вона заскочила мене між подихами. Однак я охнув і так швидко втягнув у себе повітря, що захлинувся й закашлявся. Моя спина заболіла так люто, ніби її підпалили.

Вашет знов опинилася переді мною й кинула на мене такий самий серйозний погляд.

— Ось твій урок, — мовила вона буденним тоном. — Я невисокої думки про тебе. Ти варвар. Ти не розумний. Тобі тут не раді. Тобі тут не місце. Ти крадій наших таємниць. Твоя присутність — це сором і ускладнення, непотрібне цій ­школі.

Вашет придивилася до кінця вербового прута, а тоді знову поглянула на мене.

— Ми зустрінемося тут знову за годину після обіду. Ти візьмеш інший дрючок, а я спробую ще раз провести з тобою цей урок, — вона багатозначно поглянула на мене. — Якщо дрючок, який ти принесеш, не задовольнить мене, я оберу його сама.

Те саме зробимо після вечері. А тоді повторимо наступного дня. Це — єдиний урок, який я можу тобі влаштувати. Вивчивши його, ти покинеш Герт і більше не вертатимеш­ся, — вона поглянула на мене. Її лице було холодне. — Зрозумів?

— Що… — вона швидко викинула руку вперед, і кінчик прута вдарив мене по щоці. Цього разу в мене було повітря в легенях, і я видав високий здивований зойк.

Вашет поглянула на мене. Ніколи не думав, що така проста річ, як зоровий контакт, може так лякати. Однак її блідо-­сірі очі були жорсткі, як лід.

— Скажи мені: «Так, Вашет. Зрозумів».

Я гнівно зиркнув на неї.

— Так, Вашет. Зрозумів.

Говорячи, я відчув, що правий бік моєї верхньої губи сильно опух і став неповоротким.

Вашет придивилася до мого обличчя, неначе намагаючись ухвалити якесь рішення, а тоді знизала плечима й відкинула дрючок.

Лише тоді я ризикнув заговорити знову.

— Що сталося б із Темпі, якби я пішов?

— Коли ти підеш, — уточнила вона з наголосом на першому слові. — Ті нечисленні