Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— А що станеться… — я зупинився й виправився. — Що сталося б із ним у цьому випадку?

Вона знизала плечима й відвернулася.

— Це вирішувати не мені, — сказала й пішла геть.

Я торкнувся щоки й губи, а тоді поглянув на свою руку. Крові не було, проте я відчував, як на моїй шкірі утворюється червоний рубець, помітний усякому, як тавро.

***

Не знаючи, що ще робити, я повернувся до школи на обід. Пройшовши до їдальні, роззирнувся довкола, та не побачив Темпі серед криваво-червоних найманців. Це радувало. Хай яким приємним мені було б привітне товариство, думка про те, що він дізнається, як кепсько все минуло, була нестерпна. Та мені навіть говорити йому було непотрібно. Слід на моєму облич­чі красномовно повідомляв це всім присутнім у залі.

Просуваючись у черзі й накладаючи їжі на тарілку, я зберігав незворушне обличчя й не підводив очей. Відтак я обрав порожню частину столу, бо нікому не бажав нав’язувати своє товариство.

Більшу частину життя я провів сам. Але я рідко коли відчував це так гостро, як тоді. Я знав одну людину на чотириста миль довкола, і йому було наказано триматися від мене подалі. Я був незнайомий із місцевою культурою, ледве міг спілкуватися місцевою мовою, а печіння по всій спині й по всьому обличчю невпинно нагадувало про те, як мені тут не раді.

Зате їжа була добра. Смажена курка, хрусткі довгобоби, а також шматочок солодкого мелясового пудингу. Краще, ніж те, що я зазвичай міг дозволити собі в Університеті, і гарячіше, ніж їжа в маєтку мейра. Я був не надто голодний, але достатньо наголодувався в житті, щоб мені важко було відмовитися від легкого харчу.

На краю мого поля зору щось ледь помітно ворухнулося: хтось сів за стіл навпроти мене. Я відчув, як на душі стає веселіше. Принаймні одній людині стало сміливості відвідати варвара. Комусь стало доброти, щоб мене втішити, чи принаймні цікавості, щоб підійти поговорити.

Піднявши голову, я побачив худе пошрамоване лице Карсерет. Вона поставила свою широку дерев’яну тарілку на­в­проти моєї.

— Як тобі наше місто? — неголосно запитала вона, поклавши ліву руку на поверхню столу. Вона жестикулювала інакше, позаяк ми сиділи, та я все-таки розпізнав «цікавість» і «ввічливість». Усякому спостерігачеві здалося б, ніби ми ведемо приємну розмову. — Як тобі нова вчителька? Вона думає так само, як я. Що тобі тут не місце.

Я прожував іще одну порцію курки й механічно проковтнув, не підводячи погляду.

«Стурбованість».

— Я чула, як ти скрикнув, — тихо продовжила вона. Тепер вона говорила повільніше, неначе розмовляла з дитиною. Я не знав напевне, чи має це бути образою, а чи вона хоче бути певною, що я її зрозумію. — Наче малесенька пташечка.

Я випив трохи теплого козячого молока й витер рота. Коли я ворухнув рукою, моя сорочка ковзнула по рубцю на спині, і її запекло, наче від укусів сотні ос.

— Це був любовний крик? — запитала вона із жестом, якого я не впізнав. — Вашет обійняла тебе? На щоці в тебе слід від її язика?

Я взяв трохи пудингу. Він був не такий солодкий, як мені пам’яталося.

Карсерет надкусила пудинг і собі.

— Усі роблять ставки на те, коли ти підеш, — вела вона ­далі, продовжуючи говорити повільно й тихо, так, щоб чув лише я. — Я поставила два таланти на те, що ти не витримаєш другого дня. Якщо ти підеш уночі, як я й сподіваюся, я виграю срібло. Якщо я помилюсь і ти залишишся, я виграю трохи синців і твоїх криків. — «Благання». — Залишися.

Я підвів погляд на неї та сказав:

— Твоє мовлення схоже на собачий гавкіт. Без мети. Без ­змісту.

Я говорив досить тихо, щоб бути ввічливим. Але недостатньо тихо, щоб мій голос не дійшов до вух усіх, хто сидів поряд із нами. Я вмію говорити тихо так, щоб голос розносився. Ми, ру, винайшли сценічний шепіт.

Я побачив, як її лице зашарілося, через що бліді шрами в неї на щелепі та брові виділилися.

Я опустив погляд і продовжив їсти, перетворившись на втілення спокійної байдужості. Образити представника іншої культури непросто. Але я ретельно добирав слова, спираючись на те, що чув від Темпі. Гадаю, будь-яка її реакція лише підтвердила б мою думку.

Доїдав я обід повільно й методично, уявляючи, ніби відчуваю, як лють розходиться від неї хвилями жару. Принаймні цю маленьку битву я міг виграти. Ця перемога, звісно, була пуста. Але іноді варто задовольнятися тим, що доступно.

***

Коли Вашет повернулася до маленького парку, я вже сидів на одній із кам’яних лав і чекав на неї.

Вона стала переді мною й шумно зітхнула.

— Чудово. Тугодум, — мовила вона бездоганною атурською. — То йди по свій дрючок. Подивимося, чи зможу я цього разу донести свою думку чіткіше.

— Дрючок я вже знайшов, — сказав я.

Сягнув за лаву й дістав дерев’яний тренувальний меч, який позичив у школи.

Він був зі старого змащеного дерева, відшліфований незліченними руками, твердий і важкий, наче залізний прут. Якби Вашет ударила мене ним по плечах, як ударила вербовою лозиною, зламалася б не одна кістка. Якби вона вдарила мене по обличчю, він розтрощив би мені щелепу.

Я поклав його на лаву поряд із собою. Дерево не стукнуло об камінь. Воно було таке тверде, що мало не дзенькнуло, наче дзвін.

Відклавши тренувальний меч, я заходився стягувати сорочку через голову і втягнув повітря крізь зуби, коли вона проїхала по гарячому рубцю на спині.

— Сподіваєшся вплинути на мене, запропонувавши своє ніжне юне тіло? — запитала Вашет. — Ти гарненький, але не аж такий гарненький.

Я обережно поклав сорочку на лаву.

— Просто подумав, що найкраще було б дещо тобі показати.

Я повернувся так, щоб вона побачила мою спину.

— Тебе шмагали, — сказала вона. — Не можу сказати, що здивована. Я вже знала, що ти злодій.

— Це не за злодійство, — відповів я. — Це з Університету. Мені висунули звинувачення й присудили шмагання. Коли таке відбувається, багато студентів просто йдуть навчатися деінде. Я вирішив залишитися. Зрештою, то ж були всього три батоги.

Я зачекав, досі не дивлячись на неї. За мить вона клюнула на наживку.

— Тут більше шрамів, аніж може бути від трьох батогів.

— За якийсь час після того, — пояснив я, — мені знову висунули звинувачення. І присудили вже шість батогів. Я все одно залишився, — знову повернувся до неї. — Залишився, бо більше в жодному місці не міг навчитися того, чого бажав. Мене не можна було віднадити від цього простим шмаганням.

Я взяв із лави важкий дерев’яний меч.

— Мені здалося, що тобі варто це знати. Мене не можна відлякати загрозою болю. Я не покину Темпі після того, яку довіру до мене він виказав. Є дещо, чого я бажаю навчитись, і навчитися цього я можу лише тут.

Я вручив Вашет твердий темний шматок дерева.

— Якщо хочеш, щоб я пішов, зроби щось серйозніше за рубці.

Я