Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ сто тринадцятий. Варварський язик

Хотів би сказати, що тримав очі заплющеними, та це було б неправдою. Я почув шурхіт землі під підошвами черевиків Вашет і мимоволі розплющив очі.

Це було не підглядання. Так я лише уподібнився б дитині. Я просто розплющив очі й поглянув на неї. Вона поглянула на мене у відповідь і зазирнула мені в очі на довший час, аніж у них дивився Темпі за один виток. Блідо-сірі очі на її витонченому обличчі здавалися суворими. Її зламаний ніс уже не здавався недоречним. Він був похмурою пересторогою для світу.

Між нами закружляв вітер, і на моїх оголених руках виступили сироти.

Вашет приречено зітхнула і знизала плечима, а тоді пере­вернула цурпалок так, щоб узятися за руків’я. Задумливо підняла його обома руками, оцінюючи його вагу. А тоді занесла до плеча й замахнулася.

Хоча ні.

— Гаразд! — роздратовано вимовила Вашет і підкинула руки вгору. — Мала кощава шмаркле. Гаразд! Лайно цибулеве. Надінь знову свою сорочку. Мені на тебе дивитися холодно.

Я поволі опустився на лаву і сказав:

— Дякувати Богові.

Заходився знову надягати сорочку, але це виявилося непросто: руки в мене трусилися. Не від холоду.

Вашет це побачила.

— Я знала! — переможно оголосила вона, тицьнувши на мене пальцем. — Ти стояв там, ніби перед повішенням. Я знала, що ти готовий дременути, як той кріль! — Вашет із досадою тупнула ногою. — Знала, що треба було на тебе замахнутися!

— Я радий, що не замахнулася, — озвався я.

Мені вдалося надягнути сорочку, а тоді до мене дійшло, що вона надягнута навиворіт. Я вирішив залишити її так, аби тільки не тягати знову по спині, яку щипає.

— Що мене виказало? — запитала Вашет.

— Нічого, — відповів я. — Це був майстерний виступ.

— Тоді звідки ти знав, що я не розтрощу тобі черепа?

— Я все обдумав, — пояснив я. — Якби Шегін справді хотіла мене віднадити, то могла би просто відправити мене збирати манатки. Якби вона бажала мені смерті, то могла б організувати й це.

Я витер спітнілі руки об штани.

— Це означало, що ти справді маєш бути моєю вчителькою. Тож притомних варіантів насправді було лише три, — я підняв один палець. — Це була ритуальна ініціація. — Другий палець. — Це було випробування моєї рішучості…

— Або ж я справді намагалася обернути тебе навтіки, — закінчила Вашет, сівши на лаві навпроти мене. — А якби я казала правду й побила тебе до крові?

Я знизав плечима.

— Принаймні я про це дізнався б. Але здавалося мало­ймовірним, що Шегін обере таку людину. Якби вона хотіла, щоб мене побили, то могла б дозволити зробити це Кар­серет, — я схилив голову набік. — Мені просто цікаво: що то було? Ініціація чи випробування рішучості? Через це проходять усі?

Вона хитнула головою.

— Рішучість. Мені треба було впевнитися в тобі. Я не збиралася марнувати час на навчання боягуза чи того, хто боїться одного-двох невеличких ударів. А ще потрібно було знати, чи сумлінний ти.

Я кивнув.

— Це здавалося найімовірнішим. Я подумав, що врятую себе від кількох днів із рубцями й візьму бика за роги.

Вашет зміряла мене довгим поглядом. На її обличчі яскраво відбилася цікавість.

— Визнаю: ніколи не бачила, щоб учень сам зголошувався на жорстоке побиття, аби довести, що він вартий мого часу.

— Це була дрібниця, — безжурно відповів я. — Одного разу я зіскочив із даху.

***

Ми годину розмовляли про дрібниці, і напруженість між нами поволі зникала. Вашет запитала, як саме я наразився на шмагання, і я розповів їй ту історію в загальних рисах, радіючи, що дістав змогу пояснити свої дії. Не хотілося, щоб вона вважала мене за злочинця.

Опісля Вашет уважніше оглянула мої шрами.

— Той, хто доглядав тебе, явно знався на зцілюванні, — із захватом сказала вона. — Дуже чиста робота. Кращої я не бачила.

— Я передам твої компліменти, — пообіцяв я.

Вона обережно провела рукою біля краю розпеченого рубця, що тягнувся вздовж усієї моєї спини.

— До речі, вибач за це.

— Просто скажу тобі, що це болить сильніше, ніж будь-яке шмагання.

— За день-два минеться, — пообіцяла вона. — Хоча не можу сказати, ніби сьогодні ти не спатимеш на животі, — Вашет допомогла мені одягнути сорочку, а затим повернулася до іншої лави й умостилася обличчям до мене.

Я повагався, а тоді спитав:

— Без образ, Вашет. Але ти видаєшся не такою, як інші адеми, яких я зустрічав. Май на увазі, що їх я зустрічав небагато.

— Ти просто жадаєш знайомої мови тіла, — сказала вона.

— Є таке, — визнав я. — Але ти здаєшся більш… експресивною, ніж інші адеми, яких я бачив, — я показав на своє лице.

Вашет знизала плечима.

— Там, звідки я родом, ми виростаємо, розмовляючи вашою мовою. А ще я чотири роки була охоронницею й капітанкою при поетові в Малих королівствах, який також був королем. Атурською я, напевно, розмовляю краще за всіх у Герті. Включно з тобою.

Останнє я зігнорував.

— Ти виросла не тут?

Вона мотнула головою.

— Я з Феанта, міста далі на північ. Ми більш… відкриті для світу. У Герті всього одна школа, і всі дуже сильно прив’язані до неї. Меч-дерево — це також один із давніх шляхів. Доволі офіційний. Я виросла, йдучи шляхом радості.

— Є й інші школи?

Вашет кивнула.

— Це — одна з багатьох шкіл, що йдуть шляхом Латанти, шляхом меч-дерева. Він один із найдавніших після Ейте та Аратана. Є й інші шляхи, дюжини зо три. Але деякі з них дуже малі, і їхнього кетану навчають усього одна чи дві школи.

— І тому в тебе інакший меч? — запитав я. — Ти принесла його з іншої своєї школи?

Вашет примружено поглянула на мене.

— Що ти знаєш про мій меч?

— Ти дістала його, щоб обчикрижити вербову лозину, — пояснив я. — Меч Темпі був гарно виготовлений, але в тебе він не такий. Руків’я потерте, але клинок здається новим.

Вона з цікавістю поглянула на мене.

— Що ж, ти таки тримаєш очі розплющеними.

Я знизав плечима.

— Строго кажучи, цей меч не мій, — промовила Вашет. — Він просто в мене на зберіганні. Цей меч старий, а клинок — найстаріша його частина. Його мені віддала сама Шегін.

— І тому ти прийшла до цієї школи?

Вашет хитнула головою.

— Ні. Шегін дала мені меч набагато пізніше, — вона сягнула назад і з любов’ю торкнулася його ефеса. — Ні. Я прийшла сюди, бо Латанта, хоч і може бути доволі офіційною, дає блискуче володіння мечем. На шляху радості я навчилася всього, чого могла. Перш ніж мене прийняла Шегін, мені відмовили три інші школи. Шегін — розумна жінка й усвідомила, що з навчання мене буде якийсь зиск.

— Гадаю, нам обом пощастило, що вона мислить широко, — сказав я.

— Більше тобі, ніж мені, — промовила Вашет. — Між різ­ними шляхами існує своєрідна конкуренція. Коли я приєдналася до Латанти, це стало невеличким особистим досягненням