Читати книгу - "Гра престолів"

— Зараз у тебе значно кращий вигляд.

— Дякую, ваша світлосте,— озвалася Санса. Це були порожні слова, але він кивнув і всміхнувся.

— Ходи зі мною,— звелів він, простягаючи долоню. Нічого не лишалося, як узяти його за руку. Колись доторк його долоні викликав у неї трепет, а зараз тільки шкіра сиротами взялася.— Скоро в мене іменини,— мовив Джофрі, виводячи її з тронної зали крізь задні двері.— Буде великий бенкет з подарунками. Що ти мені подаруєш?

— Я... я ще не думала, мілорде.

— «Ваша світлосте»,— різко виправив він її.— Ти зовсім дурна, так? Мама так і каже.

— Справді?

Після всього, що сталося, його слова вже не мали б так боляче жалити її, але чомусь жалили. Адже королева завжди була такою лагідною до неї!

— Так. Вона хвилюється через наших дітей: чи не будуть вони такі самі дурні, як ти, але я сказав їй, щоб не хвилювалася.

Король махнув рукою, і сер Мірин відчинив двері.

— Дякую, ваша світлосте,— пробурмотіла Санса. «Гончак мав рацію,— подумала вона,— я просто пташечка, що повторює слова, яких її навчили». Сонце заховалося за західною стіною, і мури Червоної фортеці освітилися кривавим багрянцем.

— Я зроблю тобі дитину, коли ти будеш готова,— мовив Джофрі, ведучи її через тренувальний двір.— І якщо первісток виявиться дурним, я відрубаю тобі голову та знайду собі розумнішу дружину. Як гадаєш, коли ти зможеш мати дітей?

Сансі стало так соромно, що вона не могла звести на нього погляду.

— Септа Мордейн каже, що переважно... переважно у панянок розквітає жіночність у дванадцять або тринадцять років.

Джофрі кивнув.

— Сюди,— повів він її до прибрамної, а тоді до сходів, які вели на зубчасті стіни.

Затремтівши, Санса відсахнулася. Зненацька вона збагнула, куди вони прямують.

— Ні,— перелякано видихнула вона.— Будь ласка, ні, не змушуйте мене, благаю...

Джофрі стиснув вуста.

— Хочу показати тобі, що буває зі зрадниками.

Санса дико замотала головою.

— Не піду. Не піду!

— Можу звеліти серу Мірину виволочити тебе нагору,— мовив Джофрі.— Але тобі це не сподобається. Тож ліпше роби, як кажу.

Він потягнувся до неї, і вона, зіщулившись, позадкувала та врізалася в Гончака.

— Давай, дівчинко,— сказав Сандор Кліган, підштовхуючи її до короля. Кутик рота на обгорілій половині обличчя сіпнувся, і Санса почула безмовне продовження: «Він усе одно витягне тебе нагору, тож ліпше роби, як він хоче».

Вона примусила себе взяти короля Джофрі за руку. Сходження було схоже на нічний кошмар: кожен крок вона робила над силу, так наче витягала ноги з глибокої грязюки, а сходинок було не злічити — тисяча тисяч сходинок, а на укріпленнях на неї чекало жахіття.

З високих зубчастих стін прибрамної здавалося, що під ногами простерся цілий світ. Санса бачила Великий септ Бейлора на Вісеніїному пагорбі, де помер її батько. На тому кінці вулиці Сестер чорніли обгорілі руїни Драконячого Лігва. На заході за Божою брамою наполовину заховалося червоне й велике сонце. Позаду Санси хлюпотіло солоне море, а на південь розкинувся рибний ринок, і доки, і бурлива течія Чорноводого Бурчака. А на північ...

Вона обернулася туди — і побачила тільки місто, тільки вулиці, провулки, пагорби й низини, і знову вулиці, провулки й далекі мури. Однак вона знала, що там, далі, тягнуться відкриті простори — господарства, лани і ліси, а ще далі, на ними — на північ, на північ, на північ — стоїть Вічнозим.

— Куди це ти дивишся? — поцікавився Джофрі.— Ондечки те, що я хотів тобі показати.

Зовнішній край укріплення був загороджений широким мурованим парапетом, який сягав Сансі до підборіддя; що п’ять футів у ньому були пробиті стрільниці для лучників. На зубцях уздовж усієї стіни стирчали голови, нахромлені на залізні палі обличчям до міста. Санса помітила їх, щойно ступила на мур, але ріка, і метушливі вулиці, і призахідне сонце були значно приємніші для ока. «Він може примусити мене дивитися на голови,— сказала собі Санса,— але не може примусити їх бачити».

— Ось твій батько,— мовив Джофрі.— Он тут. Псе, розверни голову так, щоб вона її бачила.

Узявши голову за волосся, Сандор Кліган розвернув її. Відрубану голову обмазали дьогтем, щоб вона краще зберігалася. Санса спокійно дивилася на неї, не бачачи. Голова й не схожа була на лорда Едарда, подумала вона, і взагалі не схожа на голову.

— Скільки мені дивитися?

Здавалося, Джофрі розчарований.

— Не хочеш подивитися решту?

Голів був цілий довгий ряд.

— Як зволить його світлість.

Джофрі повів її уздовж муру повз дюжину голів і дві порожні палі.

— А ці дві я бережу для дядька Станіса й дядька Ренлі,— пояснив він.

Інші голови пробули на палях значно довше за батькову. Незважаючи на дьоготь, більшість із них уже не надавалися до впізнання. Указавши на одну, король мовив:

— Ось твоя септа.

Але Санса не могла б навіть з певністю сказати, що це жінка. Щелепа відвалилася, а птахи видзьобали одне вухо й майже всю щоку.

Санса все роздумувала, що ж сталося з септою Мордейн, а от зараз збагнула, що давно вже про все здогадалася.

— А її навіщо вбили? — поцікавилася вона.— Вона ж була боговіддана...

— Вона була зрадниця,— мовив Джофрі, надувши губи; здається, Санса засмутила його.— Ти так і не сказала, що подаруєш мені на іменини. Може, мені натомість щось подарувати тобі, як тобі таке?

— Якщо ваша ласка, мілорде,— мовила Санса.

Коли він посміхнувся, вона збагнула, що він глузує.

— Твій брат теж зрадник, ти ж знаєш,— розвернув він голову септи Мордейн назад.— Пам’ятаю його з Вічнозиму. Мій пес називав його лордом дерев’яного меча. Так, псе?

— Справді? — озвався Гончак.— Не пригадую.

Джофрі роздратовано стенув плечима.

— Твій брат розбив військо мого дядька Джеймі. Мама каже, що це зрада й віроломство. Коли вона почула про це, то плакала. Всі жінки слабкі, навіть вона, хоч вона і вдає сильну. Вона каже, нам слід лишатися на Королівському Причалі на той раз, якщо двоє інших моїх дядьків схочуть на нас напасти, але мені байдуже. Після іменин