Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Яків старий. Ева Єзерянська, яка щотижня його купає, досконало знає його тіло. Його шкіра висохла, стала тонкою, зате гладенькою, як пергамент. Навіть шрами на обличчі вигладилися, а може, лише зачаїлися під глибокими зморшками. Ева знає: люди діляться на тих, що мають горизонтальні зморшки на чолі, і тих, що мають зморшки вертикальні. Перші є приязними й товариськими — так вона собі про них думає, така й вона сама, — однак вони рідко досягають того, чого хочуть. Другі — оті, з борозною над носом, — є гнівними й дратівливими, зате їм вдається досягати бажаного. Яків належить до других. Колись у молодості ті гнівні зморшки були помітніші, тепер вони наче вигладилися; може, мети досягнуто, і в них більше немає потреби? На чолі залишилася тільки тінь від них, яку щодня змиває сонячне світло.

Шкіра Якова потемніла, волосся на грудях посивіло й порідішало, а колись було густе та чорне. Те саме й на ногах — тепер вони майже гладенькі. Та й чоловіча сила Якова змінилася. Єзерянська дещо про це знає: колись вона часто мала з нею справу, приймала її в собі. Давно Ева Єзерянська не бачила її в бойовій поставі. Тепер — зокрема, через ту грижу — вона нагадує безформний мішечок, що баламкає між ногами. На литках і стегнах з’явилися сіточки жилок, крихітних і трохи більших, усіх можливих кольорів. Яків схуд, хоч живіт його випинається через погане травлення.

Вона тактовно відвертається до вікна, коли м’якою губкою миє йому міжніжжя. Треба стежити, щоб вода, не приведи Господи, не була ані захолодна, ані загаряча, інакше Яків кричить, наче вона його ріже. А вона ж ніколи не завдала б йому ні найменшої кривди. Це — найкоштовніше людське тіло, яке вона знає.

Це вона послала на село, до селян, щоб узяти в них спеціальний секатор, яким обрізають роздвоєні копита свійським тваринам. Лише цим пристроєм вдається обстригти нігті на ногах Якова.

— Йди, Ево, до молодших жінок, вибери мені зо три — ти знаєш, які мені до вподоби. І скажи їм, щоб приготували білий одяг і далеко його не ховали. Невдовзі я їх покличу.

Ева Єзерянська театрально зітхає й каже з удаваним обуренням.

— Немає для тебе ні хвороби, ні старості, Якове… Посоромився б.

Видно, що це йому приємно чути, він всміхається під ніс і обіймає її за повнувату талію.

Як вовчиця Звєжховська тримає лад у замку

Все треба починати спочатку. Звєжховська, втомлена економка цього двору, ходить із прив’язаними до пояса ключами. Довелося довго вивчати, який з них що відчиняє.

Де б не опинилася, Звєжховська всюди бере господарство у свої руки і починає керувати. Вона — наче вовчиця, що дбає про свою зграю, годує її та захищає. Вміє заощаджувати, знається на тому, як вести хазяйство у великому домі. Навчилася цього ще в іваному, а потім удосконалювалася всюди, де вони оселялися, де їм давали дах над головою: у Войславицях, Кобилці, Замості, якихось менших маєтках і селах. Вона знає, що її дії призвели до злочину, що через неї загинуло чотирнадцять душ; досі відчуває докори сумління й детально пам’ятає, як удавала з себе дружину войславицького рабина Зискеля. Вдавала невміло, і кожен мав би збагнути, що це обман. Переконувала себе, що так треба, що це — війна, а на війні панують інші закони, ніж у мирному житті. Мстилася за зґвалтовану доньку, яка повісилася. Мала право на помсту. Тепер чоловік запевняє її, що вона не має собі дорікати: всі були в те замішані. Всі кусалися, наче скажені тварини. Здається, ніхто так не переймається через те, що сталося, як вона. Яків пообіцяв їй, що в останній день, коли вони йтимуть до Діви, він триматиме її за руку. Ця обіцянка дуже їй допомогла. Звєжховська сподівається, що жодне прокляття на неї не впало і жодна небезпека їй не загрожує. Вона-бо боронила своїх.

Тепер, коли жінці докучають спухлі ноги, їй допомагає молоденька невістка — Елеонора з дому Єзерянських. Звєжховська, якій доволі важко ходити, часто спирається на Елеонору, і про них кажуть, що вони схожі на Ноему та Рут.

Коли Ева Єзерянська, мати невістки Звєжховської, перебуває біля Якова, а не у Варшаві, то завідує молоддю: поселяє її, розподіляє роботу, дбає про розваги. Веде кореспонденцію, планує приїзди та поселення братів у Оффенбаху, наче це не дім, а популярний заїзд. Коли вона повертається до Варшави, її обов’язки переймає Якуб Залевський, зять молодшого Дембовського. Чернявські займаються фінансами, а їхній син Антоній є секретарем Якова — разом з Єрухімом Дембовським, якого Володар останнім часом бажає постійно мати при собі. Поруч із кімнатою Якова в них ціла канцелярія, ще більша, ніж у Брюнні. Кілька молодих писарів переписують листи до правовірних, коли їх треба розсилати. Дембовська, дружина Єрухіма, має свою кімнатку на найвищому поверсі, під дахом, по якому безугавно цокотять кігтиками голуби; вона займається продажем золотих крапель. Кімнатка нагадує поштове відділення: тут повно дерев’яних ящиків і громадяться купи клоччя, якими їх вистеляють. На полицях стоїть цінний товар: сотні пляшечок, уже наповнених золотими краплями; етикетки надписує її донька. Кухнею завідує одна з Матушевських, яка вийшла заміж за сина Міхала Воловського. Вона — жінка владна і впевнена в собі, її комплекція та вдача пасують до інтер’єру кухні, адже тут немає каструль, замість них — казани та велетенські пательні, а форми для запікання такі глибокі, щоб у них могла вміститися найвгодованіша гуска. Для найважчої роботи наймають дівчат із міста, але допомагати на кухні — то обов’язок кожної новоприбулої панни.

Францішек Шимановський, який у Брюнні займався гвардією та муштрою і мав у руках абсолютну владу, тепер був змушений нею поділитися з графом Любомирським. Зробив він це радо, навіть урочисто: передав йому булаву на спеціальній подушці. Булаву замовили ще в Брюнні. Самого Францішека вже втомив дедалі численніший «легіон». Він залишив за собою хіба що функцію провідника кортежу, коли щонеділі вони ідуть берегом річки до храму. Тоді люди виходять з будинків, щоб на них повитріщатися. Шимановський веде кавалькаду, сидячи на коні випростано й гордо. На його вустах завжди грає якась стримана усмішка — чи то замислена, чи то іронічна. Його погляд ковзає по людях, що стоять на узбіччі, наче по живоплоту — нудному і