Читати книгу - "Вовк-тотем"

Саме коли вони так розмовляли, по протореній возиком дорозі примчав кінь, за яким вихором здіймалась курява метрів на сто. Чень Чжень і Ян Ке здогадались, що це Чжан Цзіюань помінявся змінами й повернувся додому відпочити. Чжан був уже зовсім схожий на справжнього степового конопаса, в нього було багато швидких коней, він їздив верхи, мов навісний, не шкодуючи сил коня, і жодним чином не приховував цього бахвальства. Ґао Цзяньчжун із недоброю посмішкою на обличчі сказав:

— Гей, ви тільки подивіться, скільки монгольських дівчат повиходили зі своїх юрт подивитись на нього, а їхні погляди, мов молоді кобилки, так і побігли за ним навздогін!

Зістрибнувши з коня, Чжан Цзіюань сказав:

— Швидше! Швидше ходіть сюди! Подивіться, що я вам приніс!

Він відв’язав із сідла наповнену чимось брезентову сумку великого розміру. Це щось, очевидно, було живим, оскільки ворушилося. Ян Ке прийняв у нього сумку, помацав її й, сміючись, сказав:

— Невже ти теж упіймав вовченя, щоб було до пари нашому Вовчику?

— Де ти в цей час знайдеш таких малих вовченят? — запитав Чжан. — Подивись спочатку, але обережно, щоб воно не втекло.

Ян Ке дуже обережно розстібнув сумку і перше, що він побачив, була пара великих вух. Простягнувши руку, він ухопився за них і витяг із сумки ту живу тваринку. У руках у нього забився степовий заєць, жовто-сіро-чорне осіннє хутро якого аж вилискувало на сонці; розміром він був із великого домашнього кота, важив навскидь усі три кілограми.

Чжан Цзіюань, прив’язуючи коня, казав:

— Сьогодні на вечерю поїмо зайчатини, а то баранина вже оскому набила.

Поки вони говорили, Вовчик, який був від них за сім-вісім кроків, раптом кинувся на зайця, не в змозі стримати свою дику натуру, і якби не залізний ланцюг, то він би вихопив зайця з рук Яна. Однак зупинений у стрибку ланцюгом, Вовчик упав на землю. Перекинувшись, він встав на задні лапи, розмахуючи передніми в повітрі; і так рвався вперед, що ошийником йому передавило шию і його язик випав на добрих 15 см. Очі його були вирячені й у них горів лихий жорстокий вогник, який свідчив про бажання проковтнути зайця живцем.

Домашні собаки також упізнали цю тваринку, яка надзвичайно швидко бігає й стрибає і яку дуже важко вловити, тож оточили зайця й почали із цікавістю обнюхувати, однак жоден з них не наважився її собі захопити.

Ян Ке, дивлячись на жадібний вираз на обличчі Вовчика, підняв зайця й зробив декілька кроків у напрямку Вовчика, а потім махнув зайцем, ніби збирався його кинути Вочику. Щойно передня лапа Вовчика торкнулась заячої ноги, він миттю перетворився на справжнього дикого звіра, на писку в нього з’явився лютий вираз, він почав облизуватись, прагнучи крові, а його чорні зіниці мов випускали невидимі отруйні голки, через що зробились надзвичайно жахливими. Однак коли Ян Ке знову притягнув зайця ближче до себе, Вовчик із люттю почав дивитись на людей і собак, і межа між людиною й вовком проявилась надзвичайно чітко, а від дружби й почуттів, які тривали кілька місяців, не залишилось і сліду. В очах Вовчика Чень Чжень, Ян Ке, навіть Ерлан, який піклувався про нього найбільше, — усі за мить перетворились на його запеклих ворогів.

Ян Ке так злякався, що інстинктивно зробив назад аж три кроки, а заспокоївшись сказав:

— У мене є пропозиція: оскільки Вовчик уже виріс такий великий, але жодного разу сам не вбивав і не їв дичину, ми повинні дати йому можливість задовольнити свій природний потяг. Тож я скасовую плани на вечерю із зайчатини, а пропоную віддати зайця Вовчику, тоді ми сьогодні станемо свідками того, як дикий вовк вбиває і їсть дикого зайця, а також з близької відстані побачимо, яка вона, вовча натура.

Чень Чжень зрадів і поквапився погодитись:

— М’ясо зайця несмачне, його можна їсти тільки тушковане разом із м’ясом рябчика. Цього літа Вовчик допомагав нам чергувати вночі й вовки не вкрали в нас жодного барана, тож ми повинні нагородити його.

Ґао Цзяньчжун кивнув головою й сказав:

— Вовчик не тільки сторожував отару, але й наглядав уночі за моїми телятами, тож я — «за».

— Ну добре, — вимушено сказав Чжан Цзіюань, ковтаючи слинки, — я теж хочу подивитись, чи наш домашній вовк ще має вовчу натуру чи ні.

Хлопці відразу ж зраділи, оскільки з’явилась слушна й раціональна нагода безперешкодно дати вихід тій звіриній природі, яка глибоко ховається в серці людини, а також кривавій варварській жорстокості, яку колись виявляли любителі цькування тварин у Колізеї. Таким чином, степова істота — стрибучий степовий заєць, — якому доводилось існувати в надзвичайно складних умовах постійного оточення й переслідування з боку його запеклих ворогів — лихих вовків, орлів, лисиць, корсаків та мисливських собак, був легко позбавлений життя чотирма молодими пекінцями. Добре ще, що він мав лиху славу руйнівника степу та був винен у частих падіннях конопасів, які спотикались через його нори, тож смертельний вирок йому не викликав докорів сумління. Хлопці почали обговорювати правила «бою» тварин.

Але ж степ безмежний, у ньому не можна знайти огороджений майданчик, який би став ареною «бою». Хлопці пошкодували, що не зможуть побачити, як дикий вовк ганяється за диким зайцем. Зрештою, вони вирішили окремо зв’язати передні й задні ноги зайця, щоб він міг стрибати, але не міг швидко втекти.

Заєць, очевидно, був дорослим і загартованим тривалим виживанням у жорстокому середовищі. Коли Ян Ке перев’язував йому лапи, цей звірюга підступно й люто встромив у нього свої пазурі, а в дикого зайця — майстра рити нори — пазурі схожі на гострі лопатки,