Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Правду люди кажуть, що коли зайця розсердити, він і людину вкусить. Хто б міг подумати, що він, і справді, вміє «кусатися» своїми пазурями. Ну й лихий же ти, зайче! Однак не дуже-то радій, ось наш Вовчик тебе живцем оббілує!

Тим не менше, Чень поспішив до юрти й виніс звідти юньнаньські ліки та бинт, щоб обробити рану Яна й забинтувати її.

Потім хлопці узялись до роботи вчотирьох і з чималими зусиллями зв’язали зайцю ноги. Той нерухомо лежав на землі, однак в його очах світилося лихе й підступне світло. Чжан Цзіюань розтулив заячу губу й оглянув зуби звіра, після чого сказав:

— Дивіться, цей заєць уже старий, у нього навіть зуби пожовтіли. Наш голова механіків каже: «Людина на старість стає лукавою, кінь — хитрим, а старого зайця навіть орлу важко впіймати». Старі зайці дуже лихі, якщо ми припустимося помилки, то Вовчик залишиться у збитках.

Чень Чжень обернувся до Чжана Цзіюаня і спитав:

— А чому це кажуть, що старого зайця навіть орлу важко впіймати?

— Коли орел ловить зайця, він кидається стрімголов з висоти й лівою лапою хапає зайця за задню частину тіла, тому стає боляче й він обертається в напрямку джерела болю, розвертаючи своє тіло в горизонтальне положення. Таким чином орел може другою лапою з силою вхопити зайця за спину, тоді він від нього вже не втече. Після цього орел, вирівнявши тіло зайця, злітає вгору й розкриває кігті, заєць падає з висоти й розбивається. Тільки тепер його можна нести на верхівку котроїсь із гір і їсти. Однак старий заєць не дасться так легко в пазурі орлу — якщо той вхопить його за зад, він не буде повертатись, як би йому не боліло, а щодуху помчить до найближчого чагарника, де густа трава й тамариски. Я бачив на власні очі, як один старий заєць з орлом на спині чкурнув у тамариск, густі й довгі, мов батоги, гілки якого повискубували орлу все пір'я. У птаха від цього закрутилось у голові й він вимушений був розкрити свої пазурі й відпустити зайця. Бідолаха-орел із понуреною головою був схожий на півня, який програв бій, він довгенько відпочивав у траві й приходив до тями, після чого, нарешті, полетів собі геть…

Ян Ке аж витріщив очі, почувши таку історію, й сказав:

— Ми повинні зараз добре все обдумати.

— Усе-таки просто кинемо зайця Вовчику, — сказав Чень Чжень. — Умови протистояння можна вважати рівними: з одного боку старий підступний заєць, з іншого — молодий і недосвідчений вовк, до того ж із пошкодженими іклами; в одного зв'язані ноги, інший — прив’язаний на ланцюгу.

— Ми всі читали роман «Спартак», — сказав Ян Ке, — й пам'ятаємо, що за правилами римської арени, якщо заєць виграє, йому потрібно буде подарувати свободу.

— Гаразд! — погодились решта троє.

Ян Ке, ніби міркуючи вголос, але й водночас звертаючись до зайця, сказав:

— Ну хто змушував тебе рити так багато нір і псувати траву? Вибач!

А потім прокричав уже до Вовчика:

— Вовчику, Вовчику! Їсти! — після чого простягнув руку й закинув зайця у вовче коло.

Як тільки заєць торкнувся землі, він швидко перекинувся, підскочив і почав безладно стрибати. Вовчик підбіг до нього, але не схопив одразу в пащу, а передніми лапами з силою почав перекидати його. Заєць миттю притиснувся до землі й скрутився в клубочок, ніби дуже злякався, його груди швидко здіймались і опускались, він увесь тремтів. Однак при цьому його великі круглі очі на подив спокійно скоса спостерігали за кожним рухом Вовчика. Очевидно, цей заєць не раз побував у лапах вовків і орлів, але втік від них.

Прикриваючись тремтінням, заєць продовжував скручуватись, дедалі більше напружуючи м’язи, поки, зрештою, не перетворився на «кулачок», який набув максимальної вибухової сили. Потім звір увібрав також свої гострі пазурі, щоб вони не визирали з розрізів на лапах, ніби сховав у рукав потаємну зброю.

У Вовчика вже був досвід поїдання жирного пацюка, тож, побачивши зайця, він вирішив, що це також дикий щур, тільки більший від попереднього. У Вовчика аж слинки потекли, й він наблизився, щоб понюхати. Оскільки заєць усе ще тремтів, Вовчик витягнув передню лапу, ніби натискав на «нешкідливий» шмат м’яса. Так, наступивши на зайця з одного боку й обнюхуючи інший, він шукав отвір, за який вкусити.

Раптом заєць припинив тремтіти; у цей момент голова Вовчика саме перемістилась до задньої ноги сірого. «Обережно!» — майже водночас вигукнули всі четверо хлопців, однак було вже пізно. Заєць з усіх сил викинув свої пазурі, ніби це вибухнула міна, й запустив їх прямо в голову Вовчика, влучивши з першого разу. Вовчик заскавучав і перекинувся назад, а коли він з великим зусиллям піднявся після цього, уся його голова була заюшена кров’ю, у вусі утворилась велика дірка, на морді видно було подряпини, а праве око — ледь не вибите.

Чень Чжень і Ян Ке аж змінились на обличчях, співчуваючи йому, й миттю підскочили зі своїх місць. Ян Ке швидко знайшов пухирець із юньнаньськими ліками, збираючись замазати Вовчику рану, однак Чень Чжень, хоч і знехотя, зупинив його:

— Який вовк у степу рано чи пізно не зазнає поранень? Тож потрібно, щоб Вовчик теж скуштував смак поранення.

Вовчика ще ніколи в житті так не ошукували, тож він вигнув спину, напустив на себе загрозливий вигляд, розсердився, але, разом з тим, і з цікавістю дивився на зайця. Заєць, досягнувши свого, почав з усіх сил пручатись, перевертатись, накульгувати, підстрибуючи й