Читати книгу - "Святослав"

Імператор Іоанн став на порозі. Феофано ждала його у яскраво освітленому багатьма свічками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василіс, одяглась, як і личило августі. На ній була яскрава, бузкового кольору, туніка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горіло золото й коштовне каміння, тільки на голові в неї не було діадеми.

І що й казати – навіть тут, у похмурому катихуменії, серед пороху й цвілі, – з своїм струнким, ніби виточеним з мармуру тілом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарівна, прекрасна.

Але коханець Феофано, а тепер імператор Іоанн, не пішов уперед, побачивши її. Це був той Іоанн, якого вона знала, і ніби не той, це були ті очі, в які вона дивилась раніше, – і ніби не ті, вона бачила уста, які її цілували, і також не впізнавала їх.

Феофано навіть торкнулась рукою грудей, тіла – невже ж за цей короткий час вона змінилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволіли? Всі – і Іоанн також?

– Іоанне! – вирвалось у неї гаряче, пристрасно.

Щось схоже на посмішку з’явилось на його обличчі. Він пішов уперед і, як дуже стомлена людина, важко сів у крісло поблизу Феофано.

– Невже все це правда? – зашепотіла вона й ступила ближче до нього. – Я так тебе любила, ти присягався мені в любові. Подумай тільки, що зуміла зробити наша любов? Ти – імператор, Іоанне! Вітаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Іоанне?

– Ти дуже уперта, – почав він, – якщо змусила василевса ромеїв прийти до тебе.

Феофано спробувала пожартувати:

– Якщо до імператора не пускають, нехай він іде до мене.

– Гаразд, – байдуже махнув він рукою. – Ти кликала мене – я прийшов. Чого ж ти хочеш від мене, Феофано?

– Мене дивує, – спалахнула вона, – як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумієш, чого я хочу?

– Чого ти хочеш, я розумію. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменії, чому ти не на Проті?

– А як я могла там бути? – швидко почала вона. – Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патріарх, і тоді навіть не винуватила тебе. Але зараз патріарха Полієвкта вже немає…

– Ти скажи мені краще, Феофано, хто тобі допоміг втекти з Проту? – перебив її імператор.

Вона, знітившись, зважуючи кожне своє слово й намагаючись вгадати, що думає Іоанн, відповіла:

– Того, хто допоміг мені втекти, вже немає.

– Хто ж він?

Феофано знову на якусь мить затрималась, а потім відповіла:

– етеріот Вард, брат Льва Валента.

Імператор посміхнувся – він, звичайно, знав уже все про Варда Валента.

– Мені дуже шкода Варда, – сказав імператор. – Я велів вбити тих, що перерізали мотузки драбини, якою він спускався.

– Ти завжди був справедливий, Іоанне, – посміхнулась і вона. – Вард Валент справді достойний того, щоб покарати винних у його смерті.

– Але ти не сказала, хто з ним був.

– Я не знаю, Іоанне. На скедії, яка ждала мене внизу, були невідомі гребці. Вночі ми проїхали морем, а вранці я встала в Золотому Розі.

– І ти не знаєш, хто послав Варда й гребців?

– Ні!

Іоанн довго мовчав, а потім сказав:

– Ти завзята й міцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобі…

Він озирнувся, подивився на зачинені двері катихуменія й прошепотів:

– Варда Валента послав я…

– Ти послав Варда?

– А чого це тебе дивує? Я знав усе й послав Варда до тебе.

Вона пильно дивилась на обличчя Іоанна й хотіла вгадати – правду він сказав чи ні? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокійному і, як здалося Феофано, задоволеному обличчі не ворухнулась жодна рисочка. І тоді Феофано дуже повільно сказала:

– Зараз ти такий, як і був, – розумний, упертий. Що