Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Візьми потім відпустку.

— Звісно, я три дні, що в готелі був, телефон просто вимкнув, бо навіть на беззвучному постійно хтось дзвонив.

— І тут вимкнеш і насолодишся медовим місяцем сповна. А то він у тебе якийсь не повноцінний вийшов.

— А смачно малятко приготувала, — сказав задоволеним голосом прибулий кухар, — Йому сьогодні дісталася холодна порція похідної каші. — Так і мені можна було не прилітати, вона чудово справляється.

— Нік, не виредуй, дівчинка вже дуже втомилася.

Він подивився припаси, що залишилися, і схвально хмикнув.

— Добре підготувалася. Я передавав їй рекомендації, але вона мене переплюнула. Хто їй допомагав?

— Дідусь, він у неї шеф-кухарем більшу частину життя працював.

— Хлопці, ви хоч помітили, що у вас щодня парочка нових страв? Щоправда, все на похідний і спрощений манер, і частина продуктів вже спеціально оброблена і підготовлена заздалегідь. У мене б весь тиждень їли кілька видів каші і тушонку. А тут вас так балую, майже як у дорогому ресторані. Альфред познайомиш із родичем?

— Запросто, йому хороша компанія не завадить.

Чоловік вирішив переглянути що в мене ще є в рюкзаку, і через що він все ще важкий. Тихо вилаявся, знайшовши ще одну об'ємну і важку коробку.

— Що тут у нас? — одразу з'явився Роман поруч із ним — Це мабуть те на що я замовлення робив. Не думав, що встигнуть зробити.

— Самі будете тягнути, — фиркнув тихо Альфред, — а то я думаю, чого в неї рюкзак важить удвічі важчий, ніж мав би бути. Потрібно було відразу по хлопцях розподілити. Їй же не можна такі тяжкості тягати.

— Вона що вже вагітна? — запитав з іншого боку галявини.

— Ріхарде, ти її рюкзак на початку походу спробував? Важив як пів Ізабелли.

— Не перебільшуй, — буркнула я з намету — лише десяток зайвих кілограмів. Притому три кілограми це були батончики, ще кілограм кави, решту поділи між пристроями з їхніми коробками. І якщо останню коробку дістали, вона була найважча. І до цього пристрою спочатку інструкцію читайте, а тільки потім запускайте. А то самі будете по лісу бігати збирати. І дайте поспати, спілкуйтеся не біля намету.

Хлопці зібралися біля останньої коробки з винаходом. Він являв собою цільні окуляри, і чотири плоских камені на перший погляд. Командир з хлопцями швидко прочитав інструкцію і одягнув окуляри. Активувалися «камені», це були дрони розвідники, керовані жестами.

Я вибралася з намету і спостерігала за хлопцями. Командир застиг, напевно звикав. Адже на екран транслювалося те, що «бачили» дрони, і треба було не загубитися в інформації з п'яти місць. Бачити те що перед собою і те що дрони показують.

— Ви не забули до скронь нейронні датчики прикріпити?

— Не забув, — сказав командир, — усе строго за інструкцією. Просто це дуже незвично.

— Нічний режим увімкнули?

— Так. На кому ви його тестували?

— Весь відділ розробки грався як малі діти. Вони тільки після цього віддають свої розробки на патент. Поки «грають» знаходять баги й усувають їх.

— В ідеалі це має допомогти нам при захопленні злочинців і розвідці небезпечних будівель. Тільки я поки що не можу звикнути орієнтуватися в цьому, не те щоб рухатися і ще щось робити.

— Хлопці говорили, пару годин у цих окулярах і потім не захочете знімати їх, — я подивилася на годинник. — Не хочу нудити, але вставати рано.

Командир зняв окуляри і прибрав дронів у коробку. Хлопці трохи засмучено стали збиратися до сну. Альфред обійняв мене і повів у намет.

— Моя сувора жіночка, — сказав він тихо на вушко — щоб ми без тебе робили.

— Грали до ранку, — буркнула я сонно.

На четвертий день рюкзак був у мене легшим, набагато, я вже віддала всі винаходи хлопцям, та й пачка кави на половину спорожніла. Але щось не давало мені спокою. Ось начебто йдемо в тропічному лісі, хлопці періодично звіряються з картою. Вибирають безпечніший маршрут з оглядкою на баласт у вигляді мене. Щоправда вголос я цього не кажу, а то Альфред образиться. Зараз ідея піти з ними в похід мені вже не здається такою гарною. Ноги банально не встигають відпочити і я їх практично не відчуваю. І з кожним днем мені все складніше їх переставляти. Тепер ще якесь дивне відчуття, немов хтось дивиться мені в потилицю. Хоча ми йдемо передостанньою парою і це не точно не Антон із Ріхардом.

— Ізо, — покликав чоловік, — Ізо, — він помахав у мене перед обличчям. — Тобі в кущики потрібно?

Тільки зараз зрозуміла, що вже п'ятихвилинний привал. Кивнула. Чоловік повів мене кудись убік. Коли повернулися він взяв руками мене за голову й уважно подивився в обличчя.

— Що? — запитала здивовано.

— Та ось дивлюся, чи варто викликати для тебе корабель. А то ми дві години йшли, ти на наші запитання ніяк не реагувала.

— А скоро привал?

— Ще дві години, ми трохи відстаємо за графіком.

— Через мене, — сказала я сумно.