Читати книгу - "Ходіння по муках"

Степан Петрович, посидівши в одному місці саме стільки, щоб не образити хазяїв, ішов у другу хату, де гуляли. Заводив на покутті розумну мову з тестем і тещею, з свекром і свекрухою про громадянську війну, що кипіла тепер на півночі Дону, під Воронежем і Камишином, де Краснов шарпав Восьму і Дев’яту армії: «… так що, свекре дорогий, тестю дорогий і свати дорогі, дрімати нам не можна, — коли б чогось не продрімати! — а треба нам допомагати Радянській владі…» Говорив про домашні справи, і про те і про се, і хазяї тільки дивувалися, як воно все Степанові Петровичу відомо: у кого що лежить у коморі, і стоїть у хліві, і в кого що приховано.

Все важче ставало йому переповзати на дерев’яній нозі з хати до хати і знову починати спочатку: здоровкатись і сідати. В одному місці він раптом узяв у свахи блюдечко з кашею, і цю кашу — голу сіль — з’їв, витягнув з кишені солдатської шинелини зібгані кредитки, — все, що у нього залишилось, — ткнув їх свасі в руку, вихилив велику склянку самогону і крикнув до молодої, — яка третю добу танцювала в жарі й духоті, в тісноті кадриль у десять пар:

— Степанидо, піддай жару!

В цей час йому сказали, що його питають троє червоноармійців. «Клич їх сюди!» — «Та ми кликали — вони не хочуть…»

Степан Петрович сперся обома руками об стіл, нахиливши голову, постояв трохи. Виліз і, розпихаючи людей, пішов у сіни, де справді стояли три серйозних чоловіки.

— Що ви за люди? — спитав він твердим голосом.

— Продзагін!..

Латугін відповів погрозливо, сподіваючись, що голова принаймні похитнеться. Але Степан Петрович, — від якого йшов такий густий і приємний дух, що Байков навіть підступив ближче, — анітрохи не похитнувся:

— Якраз добре, що прибули! Давно вас жду… Народ! — заревів Степан Петрович у відчинені двері, за якими стояв галас, дзвін, тупотіння. — Тимчасово припиніть музику! — на цей раз його так сильно хитнуло, що Байков узяв його на буксир. — Товариші, ви не куди-небудь приїхали, — в спаську сільраду! — І, вхопившись за одвірок, він ще рішучіше закричав у хату: — Громадяни, всі на мітинг!

Він пішов з сіней на двір, де троє підстаркуватих селян, прихилившись до розпряженого воза, співали врізноголос козацької пісні, двоє, обнявшись, щось доводили один одному, а ще один крутився, ніяк не знаходячи відчинених воріт, щоб піти додому. І тут, і за ворітьми, де танцювали під гармошку, Степан Петрович повторив, щоб ішли не гаючись до сільради. Люто вганяючи дерев’янку в мерзлу землю, він говорив на ходу:

— Гульня гульнею, а діло ділЬм… Списки готові, запаси вияснені… Посилайте телеграму в Царицин: хліб зданий повністю. — На умовляння Байкова і Задуйвітра — відкласти мітинг хоч би до завтра, коли люди витверезяться, він повторював: — Я п’ю та гуляю, а розуму не пропиваю. Завтра буде гірше: треба не дати декому опам’ятатися.

Поки збирались люди до сільради, Степан Петрович розіклав перед товаришами з продзагону відомості і списки і почав гаряче шепотіти:

— Куркульських дворів у нас три: Кривосучки — це бандит, в дев’ятсот сьомому пограбував пошту, вбив поштаря і десять років ховав гроші, а як це діло задавнилось — поставив кам’яну комору і крамницю, у війну нагріб грошей на поставках волячих шкур. В самому Спаському вирізав половину худоби. Зараз добивається влаштувати кооперативне товариство і передати свою крамницю, — але цю хитрість я розкушу скоро… Про себе він говорить, що у нього сухоти, і ночами бачить світло… Небезпечний чоловік. Другий двір Миловидова, — цей був підрядчиком на шахтах, повернувся на село перед війною, почав держати таємний шинок з заставою… Такий павук, лихвар, сволоч, — усе село висмоктав потроху. Це він, ми взнали, підіслав сюди для проби одного чоловіка, який говорив про себе нібито він імператор Микола Другий… Третій двір; Микитенко — з діда-прадіда прасол, у нього свої баржі були на Дону. Крім цих дворів, вважай — їхня рідня, свати, куми, — ще дворів з десяток. Та є обережні мужички: «Чим воно, — мовляв, — усе це ще скінчиться, чия воно буде влада, найкраще ні з ким не сваритися». Це — супротивний фронт… А оце — всі наші, всі наші. — Степан Петрович водив товстим пальцем по списках. — Становище на селі гостре, — або мене вб’ють, або я декому підріжу крила…

Люди все підходили до сільради, — і тверезі, і п’яні. Юрба товпилась, хвилювалась і гуділа. Байков, що дивився у вікно, приказував про себе морську приказку:

І голосно до товаришів:

— Давайте на ганок швидше, а то коли б не зірвалася хвиля…

Дівчинка від сусідів, маленька, веснянкувата, голубоока, всезнаюча, вскочила в Ганнину хату і скоромовкою сказала, вдихаючи в себе повітря:

— Ой матінко, що коло сільради робиться, чоловіки вже кілля з тину вивертають…

Вона зиркнула некліпаючими очима і все помітила: і те, що Ганна — в бордовому платті, яке раз в житті надівала при живому чоловікові, в черевиках з вушками, на ній білі панчохи, і вона, простоволоса, сидить скраєчку на ліжку, а розстрига на цьому ліжку лежить, піднявши коліна, і Ганна знову йому чисту сорочку дала — в чорненьку крапку, і він держить Ганнину руку…

— Куди ж ти в двері прешся! — збентежено