Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 235 236 237 ... 323
Перейти на сторінку:
гукнула на неї Ганна, і дівчинка вискочила з хати, нічого не договоривши з остраху. Але Кузьму Кузьмича вона всетаки розбудила. Він притомився за ці дні, — багато пив і їв і ще більше балакав. Селяни ані слова тоді не проминули з його проповіді, дечого не зрозуміли, але ці темні місця лише надали їй значливості. В кожній хаті йому доводилось говорити переважно про те, що найдужче їх вразило: про справедливість. Коли за столом залишались самі підстаркуваті та статечні, хто-небудь, кому горілка розв’язала думки, відсунувши рукавом кістки й недоїдки, починав:

— Кузьмо Кузьмичу, скривдив ти нас… Як же так, — справедливості нема? Тоді — дикий ліс.

Другий перебивав його:

— Молодь наша, — і кивав на другий кінець хати, де крутилися спідниці, вертілись коси, стрічки, збуджені обличчя. — Впину їм немає. Тепер, вони кажуть, усе можна: бога нема, царя нема, батько з матір’ю дурні, — от і добре… До якого прикореня дітей наших тепер прив’язувати? Де ця станова жила? А ти ще: справедливості нема…

Третій, бородань, втручався в розмову:

— Якщо вона — від людини, то хто дужчий, того й воля, той і справедливий. І знову ми — як той обкошений кущ…

— Ти дужий? — питав Кузьма Кузьмич.

— Я дужий… А карбованець дужчий за мене, карбованцем мене все життя били.

— А ти кому-небудь скаржився?

— Та куди б я пішов скаржитись?

— В Києво-Печерську лавру до мощей ходив?

— Ні, туди не ходив.

— Значить, нема справедливості?

— Як так нема? Я кажу, що злість у мене накипіла. Я з війни гвинтівку приніс, став на межі, — ви що, кажу, мене убитим вважали? Прирізуй мені три десятини!..

— Прирізали?

— Аякже…

— Є, значить, справедливість?

— Яка ж це справедливість — гвинтівкою людей лякати? Ні, брат, я нікому кривди не дію, але. й мене не кривдьте. А то он дід Яким — сам-самотою… Працювати більше не може, живе в людей на запічку, дають йому гіркий шматок. Куди його вся праця пішла? Була хатина, — Миловидов за борги взяв… А моя праця куди піде? За п’ятдесят років я стільки наперевертав — чотири кам’яних будинки можна поставити, а у мене діри на ліктях… Мої труди, як голуби, від мене летять, до когось на дах сядуть, тільки не до мене. Доладно ти говорив: «Справедливість — це ти, безстрашна людино». Кузьмо Кузьмичу, я смерті не боюсь, на спині ще й зараз двадцять пудів піднімаю, а справедливості не можу добитися. Це була б справедливість, щоб людину лічити не на карбованці, а на працю… Як цього добитися? От тоді — спасибі Радянській владі…

— Чудак-чоловік, то це ж і є закон Радянської влади…

— Ну, значить, до нас ще не дійшов.

Кузьмі Кузьмичу було прикро, що при всій своїй хитрості не може нічого відповісти такій людині. З інтелігенцією розмовляти було набагато легше, ніж з селянами. В усіх застольних бесідах він уловлював і ніби задоволення, і ніби незадоволення, і збентеження, і дожидання. Здавалося, ці люди, самі не знаючи, ждуть від революції чогось корінного і підганяють її вперед.

На другу добу вночі він причвалав до Ганни зовсім нікудишній. Сів на підлогу мимо лави, плескав себе долонями по обличчю, закривався, сміявся, повторював: «Кволий я став, Ганнусю, старий я став, Ганнусю».

Ні слова не кажучи, Ганна повела його на берег ставка в лазню. Сама його мила й парила. У Кузьми Кузьмича тільки обличчя було старе, а тіло — біле, гладеньке, і у Ганни клекотіла ніжність, коли він, як рибка, підстрибував на полиці: «Ану віничком, повітря, повітря наді мною січи!»

Після лазні він заспокоївся і спав, тихо дихаючи, до пізнього ранку. Прокинувся, попоїв молочка, сказав: «Ти вже на мене не сердься, Ганнусю, чогось голова болить», — і знову заснув. А коли розбудила його сусідська дівчинка, він був уже веселий, як і раніш.

— Чого дівчинка прибігала?

— Та збори, чи що, червоноармійці приїхали по хліб, от і галасують.

— Матінко, це наші!

Кузьма Кузьмич став поквапливо одягатися. Ганна мовчки, спідлоба поглядала на нього. В цей час знову шарпнули двері, і дівчинка вже тільки просунула голову:

— Б’ються, людей побили! Уласиха чоловіка повела, весь закривавлений… На всю вулицю кричить, вас лає… Митрофан Кривосучка коня почав запрягати, йому не дали, — як потягли його за ворота, як почали молотити, матінко!

Вона знову зникла. Кузьма Кузьмич тільки ступив слідом за нею в двері, — Ганна крикнула страшним голосом:

— Не пущу!

Вона стояла коло печі, висока, худа, — піднімаючи чоловічі плечі — вихилялась, ніби їй ламали спину. Кузьма Кузьмич з усієї сили стиснув їй руку:

— Ганно, не дурій! А то як візьму рогача… Заспокойся, я скоро прийду… З товаришами, обідати… Напечи нам млинців, чуєш… Ну, перестань, кажу тобі!

Ганна — насилу крізь зціплені зуби:

— Добре, батюшко…

Сусідській дівчинці хотілось чогось набагато страшнішого, ніж вона бачила, бігаючи до сільради й назад — по дворах, розносячи звістку. Але збори дійсно були галасливі. Питання про здачу хліба не викликало великих суперечок: «Треба — то треба». Прочитаний головою список справедливої розверстки вислухали мовчки і заставили повторити. В юрбі почалися короткі розмови, рух — одні люди стали ближче протовплюватися до ганку, другі подавалися ліворуч, до сусіднього городу, де був пліт.

«Неправильно!» — крикнув усім знайомий владний голос Микитенка. «Правильно, правильно!» — відповіло багато голосів. На ганок кинувся бородатий чоловік з відірваним рукавом, кинув шапку під ноги й почав виказувати давні кривди:

— Куди всі мої труди пішли? Он вони до кого пішли. Чого ж я маю за шматок хліба йому в

1 ... 235 236 237 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"