Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова 📚 - Українською

Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Житіє моє" автора Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 236 237 238 ... 279
Перейти на сторінку:
знищення мене, тому пересувався я містом неспішним кроком, як на прогулянці. Така поведінка прекрасно гармоніювала з настроями оточення: мешканці Золотої Гавані виглядали як студенти, які розслабляються після зданих заліків (знайте: всі анекдоти про байдужість і пофігізм жителів Півдня придумано в середині жовтня). Місто було щільно забудоване пансіонами і кафе, але деякі з цих установ стояли зачиненими цілий день, а більшість ресторанів скоротила кількість столиків — зайві меблі ажурними вежами стовбичили під навісами по подвір’ях. Судячи за наповненістю всяких їдалень, у високий сезон тутешнє населення збільшувалося втричі, якщо не вчетверо. Який жах для жандармерії.

Чи обстановка загальної розслабленості тут була виною, чи амулет цілителя, але лише шукати Макса мені розхотілося. Відчуваю ж: варто мені буде проявити свідомість, як одразу ж запряжуть! Тим більше, зловісних чуток містом не ходило, хоча зомбі точно був десь тут. Нарешті, перший раз за довший час, можна було нікуди не спішити і елементарно від’їстися. Залишене відпочиваючими місто ідеально відповідало моїм потребам щодо тиші і простору. Розміри будівель — і найбагатших, і найпростіших — залишали стійке відчуття ляльковості (а ти спробуй звести просторіший дім на такому схилі). Під навісними дахами, захистом від дощу і граду, визрівав чи то другий, чи то третій урожай овочів; ваблячи око, з-за парканів перевішувалися абсолютно нічиї плоди. Годували добре, хоча бажання кухарів класти в рибу фрукти я не розумів. В цілому, життя на Південному Узбережжі навівало відчуття легкості буття. Але йолопами місцеві жителі не були — амулети інструментального контролю були понатикані досить густенько, а на всіх будівлях красувалися виконані в металі відвертаючі знаки.

Настрій псували жебраки — худі засмаглі до чорноти типи, практично невдягнені. Вони нипали опустілими вулицями з виглядом бродячих собак, сиділи в пилюці на перехрестях або збиралися в провулках галасливими зграями, готовими від найменшого натяку на тривогу розсіятися по подвір’ях. Міщани їх старанно не помічали. Воно і зрозуміло: співчуття викликають слабкі, а серед цих дармоїдів не було старих і дітей, навіть жінок було видно лише вряди-годи. Якісь нетипові жебраки — звичайні пускають наперед молодших. Або молодші від когось ховаються? Чи не почав мій зомбі жерти бездомних? Я чесно спробував це вияснити, але від мого наближення черговий доходяга рвонув з місця так, наче його тут били. Дивно, мені здавалося, народ навколо пристойний. Ну і дідько з тим, повадився жерти, то нехай жере.

Напевне, волоцюги також годувалися з відпочиваючих, але сезон закінчився, а їсти хочеться завжди. Підвищений рівень дрібних крадіжок став кидатися в очі навіть мені — мій номер намагалися пограбувати через кватирку. Серед білого дня! Злодіїв налякали не свідки, а звично поставлена мною на речі шумова «вартова» (після крадіжки щоденника мій характер став поганим, дуже поганим…). Сподіваюся, мелодія паровозного гудка злодюжкам сподобалася.

В Краухарді ці діячі повигрібали б за свої витівки негайно, а на узбережжі терпіння влади вистачило на два тижні (може, у шефа жандармів просто відпустка була). В один з днів Золота Гавань якось непомітно наповнилася людьми в формі, і голодранців без зайвого шуму пов’язали, не розбираючи, хто в чому винен. Місцеві сприйняли демарш влади байдуже, з уривків розмов я зрозумів, що жебраки з’явилися на узбережжі недавно, з міськими авторитетами не вжилися і в обстановку не вписалися. Питання: що ці дýрні, взагалі, тут забули?

Зустріч з рішучими жандармами знову запустила колесо моїх планів. Бігати містом, висвистуючи зомбі, я не став (мало що), замість цього провів тріангуляцію, визначивши місцезнаходження Макса, і став шукати туди підхід. Задача вельми непроста: прямі кути місцеві жителі зневажали, основним транспортним засобом вважали віслюків, а назви вулиць і номери будинків розвішували хіба лише на набережній (там, де найдорожчі готелі). Уявив себе верхи на ослі і півдня плювався. Хоча, при тій ціні, яку тут деруть за мототаксі, я скоро і сам інших возити почну. Потім до мене дійшло, що вся Золота Гавань розташована на терасах, кожен уступ схилу перетворено на квартал, з’єднаний з рештою крутим серпантином, причому, сторона, повернена до моря, вважається чомусь заднім подвір’ям. Потрібний район виділявся на карті сам по собі. Роздобувши на приморському базарчику неяскравий місцевий одяг, я перечекав дощ в кафе і пішов на діло.

Неоформлена підозра виникла у мене майже одразу: райончик виявився дуже вже ізольованим, майже на дикій скелі, зверху і збоку лише кущі і кози, до моря хрін доберешся. Кому там жити? Перші доторки чужої магії я відчув ще на схилі (ненав’язливий сигнальний Знак) і відпустив таксі одразу ж, як дорога видряпалася на уступ. (Зайві свідки мені ні до чого.) Весь квартал становив собою п’ять будинків, оточених великими але недоглянутими дворами. До естетики і зручності тутешні мешканці ставилися байдуже, за парканами виднілися лише місцеві бур’яни і колючки, навіть дорога тут не врізалася в гору, а йшла під кутом набік. (У мене, зіпсованого алхімією і цивілізацією, така дикість розуміння не знаходила. Півгодини машиною до найближчих сервісів!)

Наткнувшись на перший з охоронних периметрів, я майже не здивувався. Однак, який знайомий стиль… Природньо, ну хто ще може сперти чужого зомбі, як не некромант? Ну, тримайся, злодюго! Наплювавши на сторожові прокляття, я рушив до будинку напролом. Нехай знає — гаплик прийшов.

Двері виявилися відчиненими. В просторій кухні возився з заварним чайничком Чарак. В кутку на складеному вчетверо коцику сидів Макс, привітно посміхаючись і поплескуючи по підлозі хвостом.

— Ну і?!?

— Чай будеш?

— Я спитав: «Ну і?!»

— І?

Макс винувато підібгав вуха і забарабанив сильніше. Я покликав пса-зомбі і перевірив стан реанімуючих проклять (терпимо).

— Якого дідька він тут робить?

— Ти хотів його позбутися? Думаєш, «утилізатори» змогли би оцінити красу і складність нічийного монстра? Скажи дякую, що песикові стало розуму прикинутися неживим, а то відправився би він прямо в пічку!

Імовірність такого наслідку я не розглядав… Але не признаватися ж йому, що я пошився в дурня!

— Якщо ти зараз скажеш, що пожалів собачку, я вип’ю отруту.

Чарак поморщився.

— Сталося співпадіння інтересів. Якби ти помер, повір, я би про це почув перший, а раз ти живий, то за своїм собакою точно би з’явився. Зрозуміло пояснюю?

Я вирішив гордо промовчати.

— Подумав на рахунок вири?

— Так. Хочу знати розташування древніх магічних споруд, особливо таких, призначення яких незрозуміле. Локальні небезпеки і всякі лихі чутки теж бажано.

— Пізно! — посміхнувся некромант. — Сектанти уже заволоділи амулетами.

— Знаю, та і плювати. В курсі, що ваші схемки хтось трошки не домалював?

— Паскудно, паскудно. — Чарак скрушно похитав головою і розлив чай у горнятка. — Хлопчина здавався надійним. З іншого боку, він все-одно не знає, де я живу. А чого ти вирішив, що схему ритуалу спотворили?

— Бачив оригінал, — знизав плечима я,

1 ... 236 237 238 ... 279
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"