Читати книгу - "Вовк-тотем"

Рано-вранці два відкритих військових джипи зупинились неподалік від юрти Ченя. Вовчик, побачивши два таких великих предмети й відчувши незнаний раніше запах бензину, так злякався, що гулькнув у свою нору. Собаки ж, великі й малі, підбігли до джипів, оточили їх і почали гавкати. Чень Чжень і Ян Ке швидко вибігли з юрти, криком заспокоїли собак і відігнали їх на один бік.

Двері джипа відчинилися, і з машини вийшли Бао Шуньґуй та ще четверо хвацьких військових. Вони пішли прямо до вовчого кола. Ані Чень Чжень, ані Ян Ке, ані Ґао Цзяньчжун не знали, що могло статися, тож поспішили за ними. Чень, опанувавши себе, вийшов наперед і привітався:

— Голово Бао, ви знову привезли людей подивитися на вовченя?

Бао Шуньґуй злегка посміхнувся й сказав:

— Ходіть сюди, я вас познайомлю, — і, вказуючи розкритою долонею на двох військових, яким було трохи більше тридцяти років, продовжив: — Це — кадрові працівники, яких Виробничо-будівельний корпус направив до нашої бригади першими, щоб підготувати все необхідне для приїзду всього корпусу. Це — радник Сюй, а це — радник Баатар.

Потім, указуючи на двох водіїв, представив і їх:

— Це — Старина Лю, а це — Ван. У подальшому вони мають закріпитись у степу, а коли Комітет корпусу зведе нові будинки, вони привезуть сюди своїх родичів. Цього разу корпус направив їх до нас, щоб допомогти винищити вовків.

Серце Ченя так закалатало, мов у вовка, який рятується втечею. Він вийшов наперед, потис військовим руки й відразу ж за звичаєм скотарів запросив гостей до юрти випити чаю.

Однак Бао Шуньґуй сказав:

— Ні, спочатку подивимось на Вовчика. Швидше поклич його, щоб він виліз, шановні радники спеціально приїхали подивитись на нього.

Чень Чжень, вимушено посміхнувшись, спитав:

— Ви справді так цікавитеся вовками?

Радник Сюй із шенсійським акцентом лагідно сказав:

— Тутешні вовки вже занадто оскаженіли, тож керівництво дивізії й полку наказало нам іти до вас і вбивати вовків, учора помічник командира полку Лі особисто прибув на бригаду. Однак ми вдвох ще ніколи не бачили степових вовків на власні очі, тож голова Бао привів нас сюди подивитись.

Радник Баатар із північно-східним акцентом додав:

— Голова Бао нам розповів, що ваша юрта досліджує вовків, ви вже і вбивали їх, і розорювали вовчі лігва. А також спеціально утримуєте вовченя, щоб з’ясувати їхній характер. Тож у вас є й сміливість, є й знання. Ми будемо просити вашої допомоги в справі винищення вовків.

Обидва радники говорили лагідно, нічого не вдаючи. Побачивши, що вони не мають намірів убивати Вовчика, Чень Чжень трохи заспокоївся, але, ухиляючись від обіцянок, сказав:

— Вовча… вовча наука велика, за декілька днів і ночей не розкажеш, тож краще подивимось на Вовчика! Але зачекайте, спочатку відійдіть на декілька кроків назад і в жодному разі не наближайтеся до вовчого кола, адже Вовчик може вкусити незнайому людину. Минулого разу він ледь не вкусив так одного кадровика з аймаку.

Після цього Чень виніс із юрти два шматки м’яса, а також підібрав дошку від старого столу та стиха наблизився до отвору вовчої нори. Поклавши дошку біля нори, він погукав:

— Вовчику, Вовчику, їсти!

Вовчик миттю вискочив із нори й кинувся на м’ясо. У цю мить Чень устигнув підсунути дошку й закрити вхід у нору, а сам вистрибнув із вовчого кола. Зазвичай він годував вовченя зранку і ввечері, однак так рано ще ніколи не виносив йому їжі. Вовчик просто нестямився з радощів, кинувся на м’ясо й маслаки і почав їх гризти та ковтати. Бао Шуньґуй та військові відразу ж відступили назад.

Чень Чжень показав жестом усім спостерігачам, що вони можуть підійти вперед на відстань одного метра від вовчого кола. Вони наблизились і присіли півколом. Оскільки раптом з’явилося так багато людей у зеленій військовій формі, від яких поширювалось так багато незнайомих запахів, Вовчик, проти звички, не наважився, як раніше, кидатись на незнайомців і кусатись, а, підібгавши хвоста й зіщулившись, перетягнув по одному свої шматки м’яса до найдальшої від незнайомців точки вовчого кола. Грива Вовчика була настовбурчена, він намагався з’їсти м’ясо якнайшвидше й був дуже незадоволений, що так багато людей оточили його й спостерігають за ним. Відгризши два шматки, він раптом розвернувся, наморщив свій ніс і відкрив пащу, показуючи ікла, після чого рвучко кинувся в напрямку військових. Ривок був швидким, а обличчя Вовчика — лютим, до того ж усе відбулося цілком несподівано для військових, тож із чотирьох людей в зеленій формі, троє так і сіли на землю з переляку. Однак Вовчика із закривавленою пащею зупинив усього лише за метр від військових залізний ланцюг.

Радник Баатар, підвівшись і обтрушуючи землю з долонь, сів на підігнуті ноги й сказав:

— Жах, просто жах! Він набагато лютіший за вівчарок у військових районах. Якби не було ланцюга, він би точно відірвав від мене шмат м’яса!

А радник Сюй зауважив:

— Тож вовченята,