Читати книгу - "Вибрані твори"

Вимученими стежками Прийшов я з степу (с. 5).

Тим часом:

Хто вийшов з лісу — Не розірве запони До віків заліза (с. 18).

І частенько мріє про питомі ліси й степи:

Сповийте мене На луках з озерцями, Встроміть у серце Зимову парасоль: Я заспіваю вам Пісню серця, І зацвіте трояндами У ваших душах Квасоля (с. 28).

Чи там квасоля, чи ні, а сільська лірика Шполові вигравається в місті кремізному, загарцьованому, засмоктаному, запльованому (ач, як він його?). Я, каже, общипаний куродрап, «тобі в пащу кладу свою розкуйовджену голову». Ще й заспокоює себе:

Нічого. То нічого, Що душа в бур'янах (с. 42).

Хе! то Хвильовий ба-а-агато тих бур'янів революції бачить. І виходить з того:

А пісня все та ж, стара. Хоч на вид вже й нові дудочки (с. 25).

(Це він про сучасність, а ми — про нього). Інтелігентсько-степова душа бунтує проти сучасности (одразу до Марса не долетіли). І кортить їй:

Засатаніло осталить Гостряк На дружинну жвачку. Ех (зуби, що скалить) — В зуби... Щоб: Кряк і... Рачки... (С. 26).

А чи страшно? Ось Шпол ударить. Ось ударить.

— Ні!

Ні, бо не «Верхи», а «Рачки».

А хто рачки, того кієм —

Устань! Верхи на життя сідай.

Post scriptum (він — ante, а ми — post, — теж пробачіння). Кажуть: треба про форму. А читали футуристів? Ну? Каже ж сам, що ніби й нові дудочки, а пісня стара. Кому що, а про мене отаке, мабуть, краще (це із цілої, скажемо, поеми тощо):

Спали пахи степові. Запахло заводською будкою.