Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

— З вами не занудишся, мосьпані.

— Брешете, — відрубала Варвара. — Тут нудно. Якась смертельна нудьга.

— Не кидайтесь словами.

— А ви боїтеся слів? Забобони?

— Мав справу зі смертями.

— А, ви ж поліцейський. Якого наш Нікі привів своєму хазяїнові в рабство.

— Я проковтну це, мосьпані. Хочете неприємну правду? Вам не сподобається.

— Правда ніколи нікому не до вподоби. Кажіть, валяйте.

— Якщо хотіли мене образити, принизити чи бодай зачепити — у вас вийшло погано. Навіть так: не вийшло зовсім. Ви не вмієте, хоча б через те, що нудитеся. Самі щойно сказали. Вам варто б навчитися лихослів’я на Подолі в базарний день.

Чечель не збирався провокувати Варвару — слова лилися самі собою. Поки говорив, постать у вікні лишалася незворушною. Навіть виглядала трохи величною.

— Ви нагадуєте мені моську з байки. Ту, яка огризається на слона й бачить себе сильною, — мовила у відповідь.

— Але ж вам, Варваро Альфредівно, не подобаюсь я. Не до душі мета мого візиту. Вам узагалі все довкола не подобається.

— Ось це — чиста правда. Нарешті.

— Ви ж не від того, аби зіпсувати життя іншим. Найперше — тим, хто вам не подобається і з ким вам нудно. Погодьтеся, сьогодні за обідом було весело.

— Не без того. Справді, трошки розважилася, дивлячись на одну перелякану мадам.

— Марія Данилівна зовсім не здавалася переляканою.

— Хіба? Чому ж тоді вона встигла збігати до вас?

Отут Платон визнав — туше[20] Варварі вдалося. Відповіді не шукав, судомно думав: чи чує їхню словесну дуель ще хтось і, якщо так, чи можна візит Марії якимось чином використати проти нього.

— Руки в кишенях, бо полізли за словами? — Жінка у вікні вже знущалася. — Чого б моя дорога мачуха отак запросто приходила до гостя із візитом? Тим більше до значно молодшого за її чоловіка. Ви ж їй сподобалися, пане Чечель.

— Можемо поговорити, але не тут. Давайте, запрошуйте до себе, — вичавив Платон.

— Я не так вихована, аби проти ночі кликати чоловіків у спальню, — відрізала Варвара. — І тим більше бігати до них.

«Що ви знаєте про чоловіків...»

Фраза мало не вирвалася. Чечель насилу стримався. Замість того мовив з підкресленою ввічливістю:

— Коли так — доброї вам ночі. Побалакаємо завтра вранці за кавою.

— Завтра вранці мене вже тут не буде. Кажу ж, нудно. Коротка розмова з вами переконала в тому.

Варвара відступила від вікна, зачинила його, зникла з поля зору.

Чечель переступив із ноги на ногу, дивлячись на сліди від калош, залишені на мокрому снігу.

Подумки підкреслив імовірність припущення: Варвара фон Шлессер не від того, аби порушити спокій ненависного рідного дому.

Причому, на відміну від старшого брата, руки в неї навряд чи тремтять. Рішення ця Сапфо навряд чи ухвалює спонтанно, на емоціях. Навпаки, емоції — не її чеснота. Хоч би що задумала, зробить розважливо, з холодною головою.

Мінус такого припущення: Варвара не має прямої вигоди писати такого листа.

Базиль теж.

Не кажучи вже про досі не знайомого Марка.

Нагидити, зіпсувати ювілей, наплювати всім у душу — такий собі мотив. Припустимий, але слабенький. Мало би бути щось іще.

Сніг став ряснішим.

Незатишно.

Вечерю Чечель попросив принести в кімнату.

Перед тим Нікола запросив поїсти разом, та Плотанові не хотілося підтримувати ні з ким розмову. Садовський неодмінно цікавитиметься, чи є вже якісь висновки. Чечель не мав наміру ділитися з ним думками. А якби захотів — не міг би сказати нічого конкретного. Усе те саме, що зранку: винним міг бути кожен із трьох рівною мірою. Або всі троє, якщо підмовили молодшого брата-бевзя.

Нікола, напевне, зрозумів — не наполягав. Спитав лиш, чи має Платон хоч якийсь план дій, на що почув: звісно, як же ж без плану. Насправді ж Чечель не просунувся ані на крок і, що найгірше, не уявляв напрямок свого руху до істини. Завтра підозрювані заберуться геть, а йому доведеться товкти воду в ступі. Подумавши так, усе ж попросив Ніколу, аби затримав баронових дітей, дав змогу поговорити з кожним на свіжу голову. Нинішній, зітканий із суцільних сварок день, треба переспати.

Усім.

Повечерявши і випивши три чарки коньяку, Чечель вклався, та довго не міг заснути. У голові роїлося не зрозуміти що, тож він облишив намір давати лад цьому рою, з котроїсь спроби вмостився зручно й нарешті заснув під мірне цокання годинника.

Розбудили нові звуки.

Під бомкання Платон спати міг, воно не заважало, ще й колисало. Але почуте вирвало зі сну, змусило обережно, щоб не шумнути самому, сісти, спустити ноги з ліжка. Правиця потягнула з-під подушки револьвер, палець ліг на курок.

Рипнули сходи.

За дверима.

Потім — кроки.

Той, хто ходив, рухався впевнено, не боявся нікого потривожити.

Кроки наблизилися до Платонових дверей. Стихли. Потім хтось зовні легенько натиснув на ручку, ворухнув, намагаючись відчинити й зайти. Рука стисла револьвер міцніше. Жодного страху, навпаки — Чечель відчув мурашки на тілі. Вони з’являлися в моменти, коли виникало щось, заради чого він починав чергову справу чи вів клопітку роботу. Платон тоді почувався впевненим, як ніколи. Навпаки, міг втратити опору під ногами й віру у власні сили, якщо рухи в потрібних напрямках довго не давали жодного результату.

Зачинено зсередини, Чечель особисто тричі повернув ключ у замку.

Ручку сіпнули раз, потім другий. Та наполегливості по той бік не відчувалося. Радше хтось невидимий просто цікавився, чи можна сюди зайти, чи є в кімнаті хто живий. Дверям дали спокій, кроки почулися знову, швидко віддалилися. Нічну тишу порушувало звичне бомкання маятника.

Платон випростався. Залишаючись у темряві, знайшов халат — і вирішив не вдягати, пустив на підлогу. Він важкий, сковує рухи, тож Чечель лишився як був, у білизні та босий. Ступив до дверей, обережно повернув ключ, прочинив їх, висунувся в коридор. Вийшов, тримаючи зброю перед собою. Не побачив нікого й нічого, потупцяв на місці, покрутив головою. Рипнули мостини під ногами, отже, рухатися невідомий міг не тільки сходами.

Чечель ступив назад.

Трохи подумав — вирішив не зачинятися. Якщо це не слуховий обман, є ймовірність: той, хто пішов коридором далі, може повернутися. І хтозна