Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Йти по накатаному кількома возами сліду було неважко. Тож уся моя увага була зосереджена на одному — випадково не наскочити на засідку. Не думаю, що мечоносці могли її залишити, навряд чи побоювалися переслідування, але зайвої обережності не буває. Оскільки про те, що був надто самовпевненим, зазвичай дізнаєшся занадто пізно. І добре, якщо не востаннє у житті. Тому, рухався я хоч і швидко, але все ж таки на відкритий простір намагався виходити якомога рідше. Тільки якщо зустрічав на шляху надто густий підлісок, продиратися крізь який було б занадто довго і шумно.

Поки остаточно не стемніло. З приходом ночі можна було особливо не ховатися, і я додав кроку.

Важко сказати, скільки довелося пройти, за відчуттями, кілометрів п'ятнадцять, не менше, поки очі не помітили попереду відблиски вогнищ, ніс не почув запах смаженого м'яса, а вуха не почули грубого чоловічого реготу.

Зрозуміло. Вирішили стати на біваку. Загалом, логічно. Адже минулої ночі лицарям-розбійникам спати не довелося.

Тепер можна було й зовсім не ховатися.

По-перше, — той, хто вночі сидить біля багаття, нічого в темряві не побачить. А по-друге, — галас вони зчинили такий, що навіть якщо й хрусне гілка під чоботом, ніхто не почує.

Підкравшись ближче, я огледів стоянку. Мечоносці розпалили три багаття і готували вечерю. Над полум'ям одного багаття на рожні запікалася ціла свиняча туша, а ще над двома варилося щось у казанах. Лицарі, вірніше, кнехти весь час снували табором, тому порахувати їх було складно. Але не менше двох десятків. Лицар, судячи з обладунків, серед них якщо і був, то тільки один.

Говорили теж незрозумілою мовою. Я не поліглот, тож нічого дивного. Але що це не слов’янська — точно.

А ще я побачив картину, яка змусила мене заскрипіти зубами. Розумію, середньовіччя, дикі звичаї і таке інше. Тим більше, чого ще чекати від розбійників, які безжально вирізали ціле село. Але одна справа думки, і зовсім інша — бачити самому.

Найгучніший сміх долинав із далекого краю бівака. Світло багать, що горіли між мною та тією частиною табору, завадило одразу розглянути, що там відбувається. Але згодом очі пристосувалися до гри відблисків полум'я.

До одного з возів були прив'язані дві дівчини. І саме вони були приводом для веселощів кнехтів. Швидше за все, їм заткнули роти, бо окрім чоловічого сміху, я нічого не чув. Але щоб лють і злість захлиснули мене з головою, вистачило й побаченого.

Перетворення відбулося так стрімко, що я навіть роздягтися не встиг. Кольчуга жалібно застогнала, розриваючись навпіл і, у супроводі тріску решти одягу, впала на землю. Крізь кривавий туман, що застилав очі, я вгледів молоде деревце, схопився за стовбур і зламав. Потім наступив ногою на верхівку і теж відламав. В результаті в моїх руках виявилася товстий дрючок сантиметрів десять у діаметрі і метра два з половиною завдовжки.

З ним навперейми я і вийшов до багаття.

Тепер, коли в мені під чотири метри зросту і решта відповідних пропорцій, ховатися сенсу немає. Та й мета інша.

Ні, я не можу сказати, що германці здивовано кліпали очима, поки щось невідоме ломиться до них з лісової хащі, — вишкіл у них чудовий. Лише з десяток секунд знадобився воїнам, щоб схопитися за зброю. Деякі навіть арбалети зводити почали… Але мені теж більше часу й не знадобилося. Долаючи одним стрибком метрів п'ять, я увірвався всередину обозу і почав трощити ворогів.

Кнехти були непогано озброєні. І звичайним воїнам довелося б несолодко в поєдинку з ними, але я не був звичайним, тому не бився, а просто вбивав їх одного за одним, а то й по кілька одразу.

Удар моєї колоди не можна було парирувати мечем, відбити або блокувати щитом... Вона прилітала і перетворювала чергового германця на відбивну — якщо бездоспішний, або — на зім'яту консерву, якщо в броні. А коли удар припадав по голові, то та розліталася, як переспілий кавун, розбризкуючи кров та мізки, а безголове тіло ще якийсь час безладно тупцювало, фонтануючи кров'ю з розірваної шиї.

Ні, вони не були боягузами і, за інших обставин, ми, можливо, могли б навіть порозумітися, але зараз переді мною були лише мерзенні вбивці та ґвалтівники, а за спиною — спалене вщент село і десятки невинно загублених душ. Отже, у мечоносців не залишалося жодного шансу, навіть якби їх було набагато більше.

Клацали арбалети, щось болісно впивалося в тіло, черкали по ногах мечі, кололи в спину списи... Але все це було неважливо, не варте уваги. Я вишукував очима чергового воїна, фіксував поглядом, а потім — прилітав удар дрючком. І… і все спочатку… Поки в якусь мить вони раптом не закінчилися.

Розпалений сутичкою, я ще покружляв трохи по галявині в пошуках ворогів, але погляд вихоплював тільки полонянок... крім прив'язаних до воза, ще дві сиділи біля дерева... і десяток-півтора діточок, що тулилися до них з усіх боків, як курчата до квочки. Ось і все... Треба йти... Як то кажуть, мавр зробив свою справу. Поки зворотного перетворення не відбулося. Свідки мені ні до чого.

Я кинув колоду, підхопив за ноги парочку кнехтів, на перший погляд багатше зодягнених, і швидким кроком чкурнув у ліс. Відчуваючи, що часу залишилося зовсім небагато.

Встиг. Листя на деревах, що здавалося раніше дрібними листочками раптом, ривком збільшилося до нормальних розмірів, ґрунт наблизився, а до цього майже невагомі трупи двох лицарів, що миттєво поважчали, вивалилися з рук.