Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Я страшенно боявся, що мене не зрозуміє Ніна. Якесь колюче відчуття, немов зрадив Лілю. Я  її все одно не перестав любити, але іншою любов’ю, пам’ятною.  Вона мені снилася усі ці роки.  І вже пів року як перестала. Її душа відпустила мою? Чи  моя змирилася? Мало люди про це знають. Переважно здогадуються чи то відчувають. Я не належу до категорії бабіїв. Мені навіть замало, якщо жінка просто симпатична.  Свєта мене полонила ще на стадії, коли я почув її голос у телефоні. Це - магія! А потім харизма вдарила у голову, а феромони  скували по руках і ногах. Я такими пропозиціями, як «давай одружимося завтра» не розкидаюся на всі боки. Я такі слова лише Лілі говорив.  І грішні помисли у мене були тільки відносно Лілі. Цього разу до гріха не дійшло – Свєта з розгону заміж не пішла, стала вимагати цукерково-букетного періоду. І тіло обіцяла надати в моє повне розпорядження виключно після відвідин РАГСУ. Я ж кажу, жінка серйозна й собі ціну знає. Ніна, мій янгол світлий, навіть зраділа. А я боявся осуду:

—    Таточку, це ж чудово, що ти будеш не один, коли я  заміж від тебе втечу! І типу у мене сестра з’явиться. Бомбезно! – впізнаю характер Лількін у нашій доньці, з усього виокремлювати лише хороше й цим радіти.

Але мене не зрозумів Ромка.

—    Ти цю бабу вперше побачив – і одружуватися? Якого тобі не йметься? Можна ж крутити роман, зустрічатися, чо так кардинально життя догори дригом ставити? – бурчав мій друзяка. – Та ще й її Свєткою звати… Амбець!

О-о-о-о, на хворий мозоль. У нього теж ексдружину Свєткою звуть.  Провів паралелі. Засудив! Обізвав негарними словами. Як же він погано про мене думає. Вирішив пояснити свою позицію:

—    Вона класна, Ромка, вона  так готує….- при згадці про страви Світлани, у мене слина масово в роті  виділилася, як у пресловутої собаки Павлова.

—    За жрачку пропадеш, Серьога!  Тобі баба під боком з борщами й дерунами, а Ніні – мачуха, між іншим!-продовжував давити на жалість. – З рідною донечкою, яку любить, а Ніну гнобити буде. Казки читав? Та хто там їх читав. Ти дитині жодної книжки не прочитав.

—    Та чо ти завівся?  Ніна якраз нормально усе сприйняла, радіє, що  я не сам буду, коли вона заміж вийде й до чоловіка перебереться… - краще б  я цього не говорив. Останнім часом для нього питання Ніниного дорослішання – як червона ганчірка для бичка. Іспанського, з характером і  скаженим генофондом.

—    Вона теж заміж збирається? Це заразне?  А хто кандидат? Твою мадам ми хоч бачили… -ох і противний Ромич, чесне слово. Бачив він. Де?  Ах, йолки палки, я сам фотки показував, і Ніна могла теж похвалитися.

—    Того й боїться свого кавалєра показувати, що ти дикий дуже. Виросла дівчинка. Реально не сьогодні – завтра вийде заміж, то що, нам удвох з тобою доведеться жити, як Дольче і Габана?

—    О-о-о-о, то ти  мені дорікаєш, що я  у тебе живу… Дольче і Габана? Ще не вистачало, щоб мене за гоміка прийняли,- образився й наступного дня виїхав до себе додому, а далі взагалі кудись подівся. Декілька днів на телефонні дзвінки не відповідав взагалі, а коли слухавку узяв, був небагатослівний. Весь цей час доводилося з ним спілкуватися через Ніну.

—    Як Роман Павлович? Ще дуються? – періодично питав у доньки.

—     Гіпс з ноги зняли, то він поїхав у якийсь санаторій під Києвом…. реабілітуватися,- печально відповідала донька.

—    В який? –допитувався.

—    Не сказав. Партизанить. Тобі ж дізнатися – легше, ніж плюнути, чого не хочеш? – ось тут вона права. Тільки навіщо стільки тілорухів, коли Ромич реально хоче сам побути. Чи не сам?

—    І як він там один? – згадую, яким був безпорадним з тією зламаною ногою.

—    Він там не один, - і дивиться, яка у мене буде реакція.

—    А з ким? Ти її бачила? – от лицемір, сам з бабою, а може й не однією, а мені лисину протер на голові, що я пам'ять Лілі спаплюжив.

—    Ти також її бачив. Секретарка Танєчка… Чо ви поцапалися, тату? – донька вирішила, що винен я. Слів не треба, по очах бачу – засуджує, як ЄС дії російського уряду. Щодня й по кілька разів.

—    Не  схвалив твій хрещений мого вибору. Света йому не сподобалася,- а що, нехай Ніна знає, який егоїст Ромка.

—    Було б гірше, якби сподобалася, - розмірковувала вголос Ніна.- А чого ти йому не сказав, що вона тобі відмовила?  Він би не так розкисав.

—    По-перше, чому це я маю перед ним звітуватися? А по-друге, вона не відмовила, - для самого ситуація незрозуміла. – Просто сказала, що хоче, щоб  події розгорталися  поступово, а не змахували на взяття Бастилії й миттєву революцію.

—    Але ж бухгалтером вона погодилася у тебе  працювати, - зауважила Ніна. От і їй така позиція видалася  дивною.  – І Танька вже валізи складає. Вони ж у нас жити будуть?  Ну, Танька, поки ви там  у відрядження з’їздите з її мамою? На форум триденний? Мені не так скучно буде, - Ніна завжди була  талановитим дипломатом, усе, чого вона хотіла, досягала вмілими перемовинами. Раз — і незчувся, як на щось погодився. На що? Не питай! Це на роботі я уважно підписую папери, бо підпис – це серйозно. З донькою так не діє. Була б вона терористом — гаплик планеті. А так - добра душа.

—    Привезеш мені магнітик зі Львова,- і оченята такі милі-милі. Отак донька купця просила у тата  червоненьку квіточку. І що з того вийшло? Нічого гарного.  З чудовиськом змушена була жити. Помилувалися ми з Свєтою своїми доньками-красунями, пораділи, що будуть вони разом господарювати,  надавали традиційних порад-пересторог, а самі на міжнародний будівельний форум до Львова …втекли.

Друга молодість, коли тобі за сорок – це божественне відчуття! Купе на двох – ні, не для інтиму, для довгих розмов, коли ніхто не заважає ( провідниця зі своїм нав’язливим чаєм не рахується), коли за не зовсім чистим вікном чарівні пейзажі, коли вона про себе розказує, немов глави життєвого роману гортає, коли я роздивляюся її й боюсь чимось невимушено образити, хоча б надмірно частими спогадами про Лілю.