Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Коляска мені дуже потрібна. З автолюлькою дуже незручно, починають хворіти руки, м'язи тягне. Я не можу так довго. Потрібно брати себе в руки та забирати найнеобхідніше з квартири.

– Я заїду додому сьогодні чи завтра, - попереджаю, крокуючи алеєю, посипаною снігом. – Одна, Дім, без тебе.

– Я тебе почув, - цідить невдоволено, але не сперечається. – Як скажеш. Але, Тась… Не смій їхати з моїм сином без попередження. Я хочу знати, де ви, не турбуватися.

– Добре.

Я швидко погоджуюсь, адже чоловік такий самий батько, як і я. Не можу просто забрати дитину, змушуючи хвилюватися. У Діми є право знати, що відбувається з нашим сином.

У мене все всередині опускається, коли з динаміків чути шум. Я майже певна, що чую жіночий голос. Тихий, ледь помітний, але… Але він точно був!

– Ти... Ти з нею зараз? – я не маю питати, але не можу промовчати. – Я чула когось, Дім.

– Ні. Це запис із камер, я збираюся відправити тобі мільйон шматочків. Я не знаю, як тобі по-іншому довести мої слова. Хочеш я наберу відеозв'язку, Тась? Переконаєшся, що я в офісі, один, - Діма пропонує так легко, ні краплі не соромлячись моєї недовіри. – Не проблема.

– Ні, не хочу.

Розумію, що з цього нічого не хочу. Ні доказів, ні постійних обговорень того, що сталося. Це щоразу як лезом до серця, а замість крові – кислота пропалює вени.

– Дімо, я втомилася.

– Я розумію, що…

– Ні, - кажу твердо, нарешті приймаючи рішення поставити крапку. – Досить. Я збираюся подати на розлучення, Дім. Я до тебе не повернуся.