Читати книгу - "12 польських есеїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Літературна, постромантична емфаза ще більше стосується Галичини часів автономії, коли «національне життя» в ній перетворилося на безконечне святкування, невід’ємним елементом якого була література. Отже, в ті роки, коли ідея незалежності стала домашнім мітом чи обрядовим елементом, у ті роки, коли здійснення більш чи менш розумних і громадських програм «праці й просвіти», «лоялізму» перетворилася у звичайну колаборацію, коли польське суспільство у масі своїй втратило патріотичний інстинкт, щойно тоді встановлено канон «національної» літератури і водночас тип її сприйняття. Безперечно, до цього спричинилася патріотична педагогіка, чи то галицька, чи то – таємна – варшавська: обидві, хоч і «позитивістські» за суттю, послуговувалися для педагогічно-пропагандистської мети, для «зміцнення духу», суто романтичною інтерпретацією текстів, які черпали переважно з романтизму.
Саме тоді, тобто між поразкою січневого повстання і вибухом першої світової війни, усталився також «профетизм» польської літератури – ознака, що вирізняє її з-поміж інших європейських літератур. Перш ніж з’ясуємо, що саме маємо на увазі під літературним «профетизмом», зазначимо, що у проміжку, про який ідеться, незалежницька ідеологія у традиційному, романтичному значенні пережила свій занепад не тільки з огляду на зміну суспільних настроїв, але й з огляду на появу нової ідеології, соціалістичної, єдиної, яка спроможна була підняти маси і залучити нову інтелігенцію. Посвідчили це події 1905 року. Романтична символіка і стилізація польської долі, що постійно фігурувала в історії літератури, в літературній публіцистиці (за винятком інтелектуальних лівих від Бжозовського до Налковського), була на той час анахронізмом. Отже, анахронізмом і проявом занепаду є й «профетизм».
Профетизм – ознака не літератури, а суспільства. Профетична не література, а ставлення читача до тексту. Ця сама література може бути профетичною або ні: писання єврейських пророків були профетичними для стародавнього Ізраїлю, а в перекладі на новочасні мови, або просто прочитані в іншому часі, є чистою поезією. Вони знову стають «профетичними», коли історичні обставини надають їм нової актуальності: так читалося пророцтво Ісаї у варшавському гетто. Коли всю християнську Європу близько тисячного року охопив психоз кінця світу, образи з одкровення святого Йоана (чотири євангельські знамення, Христос у славі) стали невід’ємним елементом архітектури, малярства; вони були різновидом замовляння, немовби оберегом перед катастрофою, котра могла нагрянути щомиті і захопити вірних саме в цьому місці, саме у цьому храмі. Отож, образ розміщували над входом, щоби свідомість близького кінця ніколи не полишала, щоби те, що має прийти – було якнайменш несподіваним.[17] Профетизм означає, що «слова доходять до читача в абсолютному сенсі, читач сприймає їх дослівно», – пише Моріс Бланшо.[18] Інакше кажучи: знак є самим змістом. Не символом, який передбачає багатозначність та довільність інтерпретації. «Хрест не є символом таємниці муки, а тільки хрестом, деревом, формою, матерією».[19] Він викликає реакцію поклоніння і страху, жалю та болю, його матеріальний тягар відчуває кожен, хто виховувався у християнській традиції і не відірвався від неї повністю.
Те саме і з символікою польської романтичної літератури. Рядок із «Дзядів» про майбутнього провідника, ім’я якого сорок і чотири, був магічною формулою, яка пробуджувала справжні, хоча й ірраціональні надії, був формулою надії, самою надією. Образ Польщі – Христа-страдника поміж двома розбійниками – був не лише поетичним образом. Цілі покоління формували згідно з ним свої політичні уявлення; він оживав тоді, коли ситуація ставала настільки безнадійною, що ірраціональна постава приносила найбільшу втіху. Він викликав загальну екзальтацію. Відокремлювався від поетичного контексту. Його повторили стократ епігони у принагідних поезіях, ужиткова графіка розмножила його на листівці, афіші та календарній гравюрі, тисячу разів його показували у сценках під час патріотичних вечірок у галицьких містечках. Ще й сьогодні можна зіткнутися з ним, наприклад, серед американської Полонії, хоча час і віддаленість від батьківщини мусили зробити з нього лише конвенційний штамп. У поезії він залишився стилістичною фігурою.
Щось подібне відбувається і з літературними персонажами. Історія кожного літературного героя полягає у його перетворенні на міт, що живе в культурній свідомості незалежно від тексту, який його створив. Особливістю польських літературних героїв є те, що вони перетворилися на політичні міти. Звичайно, не відразу. Спочатку Ґустав був просто мітом нещасливого коханця, як Вертер. Луціан Сємєнський пише у своїх спогадах, що його ровесникам читання «Дзядів» приносило сентиментальне розчулення, метафізичний щем, так само як для генерації fin de siècle – читання Пшибишевського: «Не один палав для ідеальної коханки, з якою ніколи не перемовився й словом; готовий був навіть пронизати себе стилетом під її вікном, якби не той проклятий екзамен… Не один бігав на цвинтар заклинати духів з надією, що котрийсь із них з’явиться йому з того світу». Такою була реакція на Міцкевича в сорокових роках минулого століття. Кому спаде на думку в другій половині цього ж століття трактувати Ґустава як справжній зразок для почуттів, а обряд «дзядів» як чаклунський трюк! Психологічний та метафізичний міт спромігся перетворитися на політичний, у той час як життя в тій другій половині століття стало здебільшого менш політичним, ніж у роках, що передували Весні народів.
Політизація літературних мітів довершилася разом із перетворенням національної ідеології у сферу міту.
Це стосується не лише романтичної літератури. Позитивістські та неоромантичні письменники зайняли у суспільній свідомості місце романтиків, хоча їхні способи висловлювання були, звісно, іншими. Програмні романи Пруса, Сенкевича та Жеромського читалися, безумовно, не як літературні твори, а все ж… Надаймо, зрештою, слово апологетові: «Польський селянин давав на службу за душу Подбіп’єнти, – писав Ігнатій Хшановський. – Страшно подумати… чим ми були б без неї [тобто трилогії. – А. К.]. Жоден інший твір нашої літератури, ані Міцкевича, ані Словацького, ані Красінського, ані Виснянського не відіграв … такої значної ролі в процесі національного усвідомлення, без якого ми ніколи не здобули б незалежності, як трилогія Сенкевича. З усіх його здобутків – це здобуток найбільший, безсмертний не тільки в історії нашої літератури, а й в історії національного життя, в історії нашого воскресіння: завдяки трилогії Сенкевич є одним з найзаслуженіших будівничих того фундаменту, на якому виросла … державна споруда».[20]
За Хшановським, підтвердженням цінності літературного твору є втілення його символів та персонажів («селянин давав на службу за душу Подбіп’єнти»), затирання межі між вигадкою й реальністю, перехід творчості у сферу вчинків. По суті, це було мрією сюрреалістів. Загалом це не є парадоксом: сюрреалізм є крайньою формою романтизму, який у Франції довго визволявся з-під класичного домінування, а в Польщі, під
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «12 польських есеїв», після закриття браузера.