Читати книгу - "12 польських есеїв"

впливом особливих умов, набув такого вигляду дуже швидко. Остаточним випадком затирання межі між літературою та реальністю буде перевага акту (дії, вчинку, провокації etc.) над твором, або – як у Польщі – перевага особи творця над його творінням. Відповідно до того, як падає авторитет літератури, зростають зусилля у напрямку творення щоразу нових «пророків». Романтична трійця і Сенкевич постали відносно спонтанно завдяки їхнім творам, але вже аналогічні кар’єри Виспянського, Жеромського, Каспровича, Струга, Кароля Губерта Ростворовського були результатом політичних змагань: партія, якщо вона хотіла мати вплив на «народ», змушена була якимось чином залучати «пророка» – як звикли говорити дещо пізніше – «духовного вождя». Ще в останніх роках міжвоєнного десятиліття ONR[21] творила таких духовних вождів в особах Єжи Анджеєвського і Констанса Ільдефонса Ґалчинського, а ті (особливо Анджеєвський) виголошували пафосні промови про «моральний порядок» тощо. У чому ж тут полягала роль письменника? Передусім він мав бути зразком. В одній зі своїх статей-інтерв’ю, які автор «Ладу серця» дав після отримання молодіжної нагороди PAL[22], він зізнався, що твір є таким же моральним чи неморальним, як і його творець. («Письменник, який хотів би видатися у своєму творі кращим, аніж він є насправді, завжди зраджує свої недоліки»).[23] Або в іншому місці: «Вважаю, що якість літературного твору визначається внутрішнім світом автора». Ця остання думка походить з розмови Анджеєвського з Бженковським, Чеховичем та Ґалісом. На попереднє зауваження Анджеєвського Бженковський дає відповідь, яка може багатьох спантеличити: «Видно в цьому сильну аналогію з поетичною позицією авангарду».[24] Справді: хоча ідейно Анджеєвського нічого не пов’язувало з авангардними рухами й висловлювався він про них недоброзичливо, де тільки можна нагадуючи про необхідність повернення літературі класичних форм (переважно роману), кінцевою точкою його й авангарду було те саме, – як, утім, і точкою вихідною. Вихідною точкою була романтична орієнтація літератури на реальність, визнання її критерієм і основою відліку. Кінцевою точкою була перевага дійсності над літературою, з чого виник новий ідеал: літератури-здвигу й письменника-вождя, або – простіше – активіста.

Відчуття тотожності літератури й реальності, тотожності письменника й духовного вождя, підхід до літератури як до джерела мітології і формул-знаків (магічних), підпорядкування слову в «абсолютному сенсі», себто «профетизм», – усе це становить обшир архаїчного духовного життя. Є різноманітні «архаїчні сфери», їх можна розглядати на різних рівнях: насамперед на рівні соціальному (існують соціальні групи, більш або менш архаїчні, більш або менш залежні від модернізації суспільних взаємин, соціальні групи, у яких модель віджилої культури зберігається довше, ніж в інших групах), на рівні географічному (є країни й регіони, навіть міста, в яких неусвідомлена принадність минулого зберігається набагато впертіше, ніж деінде, до чого спричиняють складні історичні чинники), нарешті, на рівні психологічному (у будь-яких закутках країни й у будь-яких соціальних групах є типи «архаїзуючі» й типи «модернізуючі», а загалом у кожній людині можна виокремити різні сфери свідомості, одні з яких швидше, інші повільніше піддаються змінам зовнішнього світу); вся людська дійсність, урешті-решт, є розрізненою і роздертою поміж минулим та майбутнім, подібно до порівняння, за Карлом Ґуставом Юнґом, з каменем, поверхня якого відшліфована дощем і вітром, висушена сонцем, а протилежний бік повернутий до землі, зарослий мохом, обплутаний корінням…

Нарешті, в історії бувають періоди посилення архаїчних елементів у суспільному житті та людській психіці. Такому посиленню сприяла епоха після розподілів Польщі, сприяла цьому також гітлерівська окупація. Такому посиленню сприяли всі періоди реакції та утисків, усі періоди послаблення громадської активності, цьому сприяє все, що спричиняє зупинку суспільного розвитку, все, що зумовлює завмирання, закостеніння культури і затримує процес її диференціації. Абсолютно монолітною є культура первісних суспільств. Усі її форми зводяться до спільного магічного ключа; пророк є жерцем і вождем, слово – атрибутом його влади. Сучасний тоталітаризм намагався повернути первісну єдність культури, звертаючись до архаїчних чинників суспільства та людської психіки. У тоталітарній культурі всі форми письменства, всі риторичні фігури, всі словесні формули, всі значення походили від вождя; слово мало магічну силу, оскільки було еманацією уособленої у постаті вождя влади. Вождь та його представники на незліченних щаблях мали виняткову владу творення «пророків». Ця система досьогодні зберігається у Китаї, де Мао Цзедун є Вождем і Поетом одночасно. Таку владу мав колись над індійським народом Ганді, але не мав уже Неру, коли визволена Індія вийшла з періоду духовного дитинства й стала зрілим суспільством, яким керує право, втілене в інститутах, а не в людях. Першою умовою, що її мусить виконати диктатор, який домагається абсолютної влади, є доведення суспільства до стану його дитинства, тобто він мусить знищити інституції, зняти поділ за компетенцією, стерти межі між окремими сферами людської діяльності, підпорядкувавши натомість усе єдиній меті, єдиній ідеї, єдиному авторитетові. Суспільство, зуніфіковане в культурних формах, здитиніє протягом дуже короткого часу. Тоді готовий ґрунт для будь-якої диктатури: її може здійснити дитина або кретин. Суспільство з монолітною культурою стає беззахисним.

Історія Польщі XIX і XX століття загальмувала процес диференціації польської культури: всі ділянки життя, всі напрямки мислення, кожен людський порух, все, все було підпорядковане ідеї визволення. Поразки польських повстань не можна пояснювати національним характером, лише слабкістю суспільства, яка виражалась у підляганні магії слова, гасла, наказу-відозви. Таке улягання виявляли всі уярмлені народи: італійці, угорці, серби, греки. У XX столітті подібного поневолення й обеззброєння зазнали німці. Фашизм був новочасною, тобто звироднілою версією тих самих процесів, що в XIX столітті спричинили криваві націоналістичні війни по цілій Європі. Фашизм був довершенням великої столітньої європейської громадянської війни, малий, але важливий фрагмент якої становлять польські повстання. Романтизм – це передісторія фашизму.

Чотирнадцять пунктів Вільсона були здійсненням майже всіх романтичних прагнень Європи. Це здійснення було безглуздим, як безглуздими були ті прагнення. Воно розбурхало повторну гігантську, войовничу хвилю націоналізмів, які допровадили до вибуху другої світової війни. У результаті цієї війни зазнали краху тоталітарні держави. Решту зробив технічний поступ і пробудження нових людських прагнень до щастя й добробуту. Це кінець романтичної епохи, яка не померла ані 1864, ані 1918, ані 1939 року, лише сьогодні помирає на наших очах – у політиці, суспільній психології та літературі.

З часу своєї романтичної сецесії література визначає себе стосовно природи; вона її санкціонує. Література відмовляється від своєї внутрішньої досконалості; залучається до життєвих пригод, відкидає правила й традиції, втікає з палацу форм. У цій втечі вона доходить до самозаперечення: визнає, що «життя» її переростає, що вчинок є вищим від неї, літератури, ступенем згущення екзистенції. Експерименти сюрреалістів є гротескною префігурацією наступного письменницького досвіду