Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

Армія теж зазнала змін. Фактично можемо говорити про військову революцію, що вразила європейські армії. Старе феодальне лицарське ополчення, яке століттями володарювало на континенті, у нових реаліях почало швидко здавати позиції. Соціально-економічні зміни спричинили появу умов для створення великих найманих армій, а швидкий розвиток вогнепальної зброї змінював тактику і врешті-решт стратегію війни.

Що ж відбувалося з військом? Іще під час Столітньої війни спішування лицарів та їх розстановка серед лучників принесла не одну перемогу і славу англійському війську — починаючи з Кресі (1346). Проте останні битви війни при Форміньї (1450) та Кастийоне (1453) були виграні французами саме завдяки вже перейнятій тактиці, але при масовому використанні вогнепальної зброї (при всій її примітивності). Гусити розвинули далі тактику використання піхоти і кінноти своїм славнозвісним табором. А вже швейцарці під Грансоном (1476), Муртеном (1476), і Нансі (1477) остаточно вивели піхоту як потужну самостійну силу на поля Марса. Ландскнехти, іспанська піхота та ін. зробили в XVI ст. цей процес постійним. За піхотою й кіннота почала процес перетворення на кавалерію. З’являються наймані підрозділи кіннотників, озброєних не лише холодною, а й вогнепальною зброєю. Підвищується поступово і дисципліна у військах. у той же час постійний характер найманих підрозділів змушує полководців по-новому ставитися до фінансово-матеріального забезпечення війська. Артилерію починають активно використовувати не лише під час облоги-оборони фортець, а й у польових битвах.

Але, незважаючи на всю швидкість провадження нововведень, сучасники навряд чи відчували ці зміни так глобально. Більше того, стара система продовжувала діяти на рівні з новими інститутами. За таких умов управління військами дуже ускладнювалося й вимагало від полководців неординарних дій і самоорганізації.

Слід відзначити, що українські землі не стояли осторонь. Більше того, у військових структурах культивували чимало речей, що використовувалися в Європейських військах. Так, спішування лицарської кінноти в бойові порядки стрільців активно застосовувалося в боях іще Данилою Галицьким у 1240—1250-х рр. І фактично саме ця тактика принесла перемогу українсько-литовському війську в битві на Синіх Водах 1362 р. Озброєний ручною і важкою вогнепальною зброєю бойовий табір був використаний іще до чеського табору в битві на Ворсклі 1399 р. Протягом XV ст. українські можновладці активно почали використовувати найманців, причому як для польових битв, так і для гарнізонів фортець. Узагалі, проникнення європейських новинок і їхнє злиття з місцевими реаліями було безперервним. Багато в чому цьому сприяла участь українського нобілітету в європейських війнах. Наприклад, українська шляхта брала активну участь у гуситських війнах. Подорож по Європі й служба у різних королів і герцогів взагалі були популярними серед нобілітету. Так, відомо, що князь Михайло Глинський служив у Максиміліана Габсбурга, а потім у війську Альберта Саксонського, навіть воював в Італії. Соратник К. Острозького Остафій Дашкович за молодих років подорожував по Європі, та й сам рід Острозьких був тісно пов’язаний із західним світом. Його представники воювали в Чехії, а родич К. Острозького залишився служити там на постійній основі.

Особливість доби Відродження для українських земель була в тому, що майже протягом усього її часу більшість наших земель, включаючи стольний Київ, перебували в складі Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ). При цьому українські землі були охоплені кордонами місцевих удільних князівств: Великого князівства Київського, Великого князівства Волинського, Подільського, Чернігівського, Стародубського та ін. У цих князівствах, як і загалом ВКЛ, правили представники роду Гедиміновичів, які замінили династію Рюриковичів. Це була типова для Європи тих часів ситуація. Наприклад, у складі Французького королівства перебували королівство Наварра, Бургундське герцогство і т. п. згадаємо також Священну Римську імперію з її величезним конгломератом королівств, кюрфюрств, князівств, герцогств і вільних міст.

Кожне з князівств мало свою самостійну військову систему. Хоча в цілому українська військова машина була єдина, проте кожен регіон мав свої особливості. Для Середньовіччя, до початку Відродження, військова служба і землеволодіння були фактично синонімами. По всій Європі саме земля була тим базисом, на основі якого існував вояк. Причина такого явища полягала передусім в економічних реаліях, оскільки слабкі фінансово-податкові системи й недостатня розвиненість ринків не давали володарям можливості отримати достатню кількість живої монети для сплати вояцтву. Відповідно, його можна було утримати лише з натуральних податків, а отже, автоматично вояки прив’язувалися до землі. За таких умов не могло бути і мови про утримання численного найманого війська.

Українське військо не було виключенням. Кожен, хто мав землю, повинен був її захищати, виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, залежно від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власних матеріальних можливостей землевласник мав виставляти, крім своєї персони, ще й відповідну кількість добре споряджених кінних вояків. Що стосується отримання цих земельних володінь, то воно мало два види: отчини, або помістя, що належали людині ще з давніх часів, перебували у цілковитій власності з правом передавання нащадкам, і вислуги, що надавалися князем за умови військової з них служби. У випадку невідповідного виконання обов’язків князь міг забрати вислуги. Передавання їх у спадок теж могло відбутися тільки з дозволу князя. Довгий час загального закону, який би визначав і регулював військову службу землевласників з їхніх маєтків, не існувало. Це не дивно, оскільки протягом XIV–XV ст. кожна земля являла собою князівство зі своєю особливою внутрішньою системою управління. Князь був для місцевого населення й військовозобов’язаних його станів верховним правителем. Саме князю належала вся повнота влади і, що головне при організації будь-якого війська, карності. Це, своєю чергою, покращувало дисципліну й давало можливість кожному окремому князівству мати доволі сильні війська. Судячи з усього, в кожному окремому князівстві все ж регулювалося приблизно, з якої кількості землі або якого типу володінь треба виставляти певну кількість вояків, і не тільки кількість, а й тип озброєння. Відповідно, коли змінювався власник, то новий володар помістя мав виводити під прапор князя ту саму кількість озброєного люду. Це призвело до того, що вже до другої половини XV ст. в свідомості влади, що закріплюється і юридично, землі діляться за типом служби. Причому назви мають не тільки великі наділи, на яких сидів шляхтич, а й менші, з яких він виставляв своїх слуг. Це було спричинене тим, що поступово, протягом десятиріч, земля перебувала у постійному майновому русі. Хтось помирав, хтось розорювався, на когось гнівався князь і, відповідно, конфісковував володіння, а потім віддавав не в одні руки, а в декілька. Ті, своєю чергою, теж мали іншу землю і т. п. Крім того, нерідко землею володіли жінки або старі чи хворі люди, що не могли особисто виходити на війну. Щоб не загубити в цій майновій павутині мобілізаційну систему, князі фіксували конкретну службу з конкретного, нехай і маленького володіння. Тому