Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

Крім військової служби з конкретних володінь, був ще й інший тип військової повинності, а саме за походженням. Справа в тому, що військова служба належала до привілейованої повинності. Саме вона була першочерговим обов’язком будь-якого представника привілейованої верстви. Фактично служіння сюзерену «кров’ю» сприймалося шляхетством як єдине визначення походження. Тому нерідко при встановленні походження того чи іншого шляхтича за умови втрати ним відповідних документів головним доказом була його військова служба в лавах іншого шляхтича. За таких умов навіть зубожілий шляхтич підчас мобілізації намагався потрапити до війська. Те саме стосується і нешляхетських військових прошарків — слуг. Служіння у війську (як у мирний, так і особливо у військовий час) було найкращою й фактично єдиною можливістю зробити кар’єру й отримати землю або посаду.

У своїй основі українське військо являло собою ополчення різних соціальних груп. Для XIV ст. це передусім князі, бояри і люди. Проте з часом усередині цих прошарків відбуваються соціальні зміни. Це призводить до ще більшого розгалуження, головним рубіконом якого є приналежність до шляхти.

Так, серед князів є удільні, що володіють на правах отчини великими землями і мають титул великих. Такими могли бути лише Гедиміновичі. Вони фактично були самостійними правителями у внутрішній політиці. За прикладом великого князя литовського удільні князі мали власний двір. Останній і був тим ядром, тією основою, навколо якої і творилося військо, подобою давньої князівської дружини. У військовому плані двір був багатогранною структурою. По-перше, рада, що була частиною (можна сказати, елітою) двору, виконувала роль штабу. Ця рада складалася з родичів правителя, васальних князів та панів, представників церкви. По-друге, двір виконував функцію постійного війська і якоюсь мірою гвардії князя. Члени ради, крупні можновладці, тримали при собі загони васалів. Крім того, у складі двору перебувало чимало шляхти (дворян), слуг, служебних татар й іноземних авантюристів. Таким чином, уся ця маса вояків в будь-який момент могла вступити в бій. Наприклад, двір Свидригайла на початку його правління у Великому князівстві Литовському нараховував до 1500 чол. По-третє, князівський двір фактично виконував роль військової школи. За часів Середньовіччя саме до князя і його оточення надходили передові досягнення військових знань і техніки. Лицарські ігри, що відбувалися серед двірських і нерідко за участі правителів, якнайкраще впливали на рівень бойової підготовки кожного окремого вояка. Що стосується відпрацювання взаємодії як окремих вояків, так і цілих підрозділів (наприклад, хоругв), то тут велику роль грали князівські лови і полювання. Недарма у сусідів українців — монголо-татар ще з часів Чингізхана полювання офіційно виконувало роль військових маневрів. Усі вище перераховуванні функції двору скріплювалися дуже важливим психологічним чинником. При дворі вояк мав можливість отримати дивіденди, оскільки перебував на очах людини (правителя), яка мала найвищу владу. Князь міг надати землю, посаду чи іншу нагороду. Він мав можливість відправити вояка на службу до іншого монарха.

Такі умови призводять до того, що управителі двору — двірські та маршалки — з часом очолюють війська всього князівства. Розуміючи значення двору, князі намагалися якнайкраще забезпечувати його всім необхідним нерідко, вдаючись до одночасного нагородження його членів різноманітними володіннями і доходами.

Крім удільних, існували й служебні князі. Це були або нащадки васалів іще періоду правління Рюриковичів, або вихідці з литовських родів. Крім того, на українських землях чималу кількість цих князів складали татарські князі, що прийняли підданство того чи іншого удільного володаря. На Волині найбільш відомим і могутнім родом з цього прошарку були князі Острозькі. Служебні князі виводили свої власні дружини. Крім того, нерідко саме вони виступали воєначальниками великих князів у віддалених регіонах, як, наприклад Юрій Наримунтович під Белзом або Федько Острозький на Поділлі. Крупними феодалами, що за своїм статусом перебували поряд із князями й мали численні військові контингенти, були монастирі. Наприклад, Києво-Печерський у XV ст. тільки з придніпровських волостей виставляв півтораста вояків.

Наступну сходинку соціальної драбини посідало боярство. Саме воно зазнало найбільших соціальних колізій за литовської доби. Уже протягом XV ст. з крупних і впливових бояр, що володіли отчинами, мали родинні зв’язки з князями і становили частину їхніх рад, виокремлюється прошарок панів. Саме панам належало право на обіймання більшості впливових посад у князівствах. Вони виступають воєводами і старостами, очолюють окремі військові підрозділи і збирають податки, ведуть судочинство і очолюють дипломатичні місії. Наприклад, воєвода Дрозд тримав від Любарта Белз під час облоги останнього угорцями і поляками. Юрша як воєвода очолював війська Свидригайла у Луцьку і Києві. Спиридов, перебуваючи на посаді Черкаського намісника від Семена Олельковича, проводив ревізію київського кордону тощо. В одному з найдавніших відомих нині князівських пожалувань представнику панів є акт, виданий Костянтином і Федором Коріятовичами правителями Поділля, на володіння містом Бакотою і десятьма селами пану Немирі. Останній у своїх володіннях виконував судову владу, слідкував за збором податків і виставляв ополчення «на війну і на погоню, як і всі землянє».

Бідніші бояри оформлюються в прошарок зем’ян (або звичайної шляхти). Саме ці шляхетські групи і складають середню ланку війська. Вони теж виводять на війну певну кількість приватних вояків. Хоча нерідко маса бідних зем’ян виступала у похід самостійно. З іншого боку, саме зем’янство поповнювало кадри дворян — малоземельних шляхтичів — членів двору. Фактично зем’янство займало у військовій ієрархії ту ж позицію, що й західноєвропейське лицарство.

Більшість же малоземельного боярства не потрапляє до привілейованої верстви і поступово зливається з так званими «людмі». Останні були фактично військовозобов’язаними селянами. На середину XV ст. ці групи вояцтва оформляються в соціальну групу військових слуг. Вони не належали до шляхти і мали набагато менше привілеїв, проте повинностей і обов’язків на них було більше. З часом на слуг усе більше накладалося і матеріальних зобов’язань (сплата грошових і натуральних податків, толока і т. п.). Ще однією особливістю слуг було те, що їх селили згідно з воєнно-стратегічними потребами. По-перше, поселення слуг тягнулися вздовж прикордонних річок. Наприклад, у збереженому фрагменті люстрації Київщини 1471 р. вздовж Росі тягнуться населені військовим людом поселення. По-друге, зустрічаємо їх уздовж шляхів. І, по-третє, чимало слуг мешкали в містах чи поряд із ними. Так, згідно люстрації в семи чуднівських селах (згадані) мешкало 14 слуг, що «на війну ходять», а в Житомирі тільки в місті мешкало 15 слуг і ще чимало в навколишніх селах. Відомі дані дозволяють припустити, що кожне місто — центр якоїсь області, пізніше староства, мало близько полусотні таких вояків. Що стосується столичних міст, особливо таких