Читати книгу - "Таємничий острів"

О першій годині дня вирушили далі. Треба було повернути на південний захід і знову заглибитися в досить густий ліс. Там на очах мандрівників перелітали з дерева на дерево кілька пар птахів, що належали до сімейства фазанових. Це були трагопани, прикрашені м’ясистим наростом, що висів біля зоба, і двома циліндричними виступами, посадженими за очима. Птахи були завбільшки з домашнього півня; самкам дісталося скромне коричневе оперення, а самці хизувалися в чудових червоних перах, засіяних білими цяточками. Влучно кинутим каменем Гедеон Спілет убив одного з трагопанів, на яких Пенкроф, зголоднілий на свіжому повітрі, пожадливо дивився.

Вийшовши з лісу, мандрівники, підтягуючи один одного, піднялися стрімчастою стофутовою кручею і здерлися на верхній майже безлісний ярус хребта, що, безумовно, складався з вулканічних порід. Отут потрібно було знову повернути на схід і рухатися, петляючи по схилу, тому що підйом ставав крутішим, нездоланнішим, — кожний повинен був іти з обережністю і дивитися, куди він ставить ногу. Попереду піднімалися Наб і Герберт; Пенкроф замикав ходу, в середині піднімалися Сайрес Сміт і журналіст. Тварини, що водилися, на цих висотах (слідів тут зустрічалося чимало), мабуть, мали сталеві м’язи і велику гнучкість, якою відрізняються, наприклад, сарпи й дикі кози. Деякі з цих мешканців гір навіть потрапляли їм на очі, і, побачивши цих істот вперше, Пенкроф охрестив їх по-своєму.

— Барани! — вигукнув він.

Мандрівники зупинилися. Кроків за п’ятдесят від них стояло шість-сім великих тварин із широкими, загнутими назад рогами, стиснутими на кінцях, з довгою шовковистою вовною бурого кольору, що прикриває густе підшерстя.

Це були не звичайні барани, а барани особливої породи, що зустрічаються в гірських областях помірного клімату. Герберт назвав їх муфлонами.

— А годяться вони на печеню або на відбивні котлети? — запитав моряк.

— Цілком, — відповів Герберт.

— Ну, виходить, це барани!

Застигши нерухомо серед базальтових брил, муфлони здивовано дивилися на прибульців, — мабуть, вони вперше бачили людей. І раптом злякано сахнулися і миттю зникли між скель.

— До побачення! — крикнув їм навздогін Пенкроф з таким кумедним виглядом, що всі мимоволі засміялися.

Підйом продовжувався. Часто на схилі вигадливими зиґзаґами виступало натікання застиглої лави. На шляху не раз траплялися паруючі вулканчики — сольфатори, які доводилося обминати. Іноді сірка відкладалася у формі кристалічних друз, вкраплених у породи, які вулкан викидає перед виливом лави: грубозернисті сильно спечені пуццолани і білуватий вулканічний попіл, що складається з незліченних дрібних кристалів польового шпату.

З наближенням до першого плато, утвореного підошвою ближнього вулкана, підніматися стало ще важче. До четвертої години дня вже минули лісову зону. Лише подекуди траплялися потворно вигнуті оголені сосни, мабуть, дуже живучі, оскільки вони витримували на такій висоті пориви океанських вітрів. На щастя для Сайреса Сміта і його супутників день був ясний, тихий, — адже на висоті три тисячі футів різкіший вітер дуже ускладнив би сходження на вершину. Небо виглядало чистим, безхмарним, повітря зовсім прозоре. Навкруги панувала глибока тиша. Сонце вже сіло за верхній конус вулкана, що закривав на заході півгоризонта; величезна тінь цієї гори простягнулася до самого берега і подовжувалася все більше, в міру того як опускалося сонце. На сході в небі стояли легкі напівпрозорі хмарини, і промені заходу розмальовували їх усіма кольорами веселки.

Тільки п’ятсот футів відокремлювало наших мандрівників від того плато, де вони хотіли зупинитися ночувати, але, щоб дістатися до нього, довелося стільки кружляти, що цей короткий шлях збільшився щонайменше на дві милі. Найчастіше на крутому підйомі ноги сковзали на гладкій, добре відшліфованій поверхні застиглої лави, якщо тільки вивітрені породи не давали достатньої точки опори. День кінчався, і вже насувалися сутінки, коли Сайрес Сміт і його друзі, дуже втомлені після семигодинного сходження, дісталися, нарешті, до плато і зупинилися біля підніжжя першого конуса.

Скоріше влаштуватися на привалі, підкріпитися вечерею, а потім спати! Другий ярус гори спочивав на гранітній підставці, і навколо громадилося стільки скель, що знайти серед них притулок виявилося неважкою справою. Палива навколо було небагато, але все-таки вдалося розвести багаття, набравши моху та сухих гілок чагарнику, який подекуди ріс на цьому плато. Поки Пенкроф складав з каменів вогнище, Наб і Герберт вирушили по дрова. Незабаром вони принесли великі оберемки хмизу. За допомогою кременів висікли іскри на обпалену ганчірку, що служила трутом. Наб роздув вогонь, і через кілька митей на привалі під захистом скель, весело потріскуючи, уже палало багаття.

Воно призначалося лише для того, щоб погрітися біля вогню, тому що до вечора стало дуже прохолодно, а фазана на ньому не смажили — Наб беріг птаха на завтрашній день. На вечерю пішли залишки смаженої водяної свинки та кедрові горіхи. Пів на шосту трапеза закінчилася.

Сайресу Сміту спало на думку оглянути, поки ще не стемніло, широку округлу підставку верхнього конуса. Перш ніж прилягти відпочити, він захотів довідатися, чи вдасться обійти навколо конуса у випадку якщо неможливо буде піднятися крутими схилами на саму його вершину. Думка ця не полишала його, адже з того боку, куди хилилася снігова шапка, тобто з півночі, гора могла виявитися неприступною. А якщо не можна буде ні піднятися на вершину, ні обійти її навколо підніжжя, то, виходить, околиці, розташовані з західного боку гори, недоглянеш і, отже, ціль експедиції не буде цілком досягнута.

І ось Сайрес Сміт, забувши про втому, покрокував по краю плато, прямуючи на північ; Герберт пішов разом з ним, тоді як Пенкроф і Наб зайнялися готуваннями до ночівлі, а Гедеон Спілет занотовував у записнику події минулого дня.

Вечір видався ясний, тихий. Ще не зовсім стемніло. Сайрес Сміт і юнак йшли мовчки. Підошва конуса то розширювалася, і тоді йти було легко, то звужувалася, захаращена обвалами, і тут уже наші дослідники просувалися обережно, один вслід іншому. Хвилин за двадцять їм довелося зупинитися. Далі обидва конуси зовсім зрослись біля підставки. Обійти ж цю гору по схилу, що схилявся під кутом 70 градусів, було неможливо.

Отже, Сайрес Сміт і його юний супутник зазнали невдачі у своїх спробах обігнути вершину, зате вони побачили, що можна піднятися на неї.

Справді, перед ними була глибока тріщина, що розсікала край верхнього кратера, або, якщо завгодно, лійки, з якої в далекі часи, коли цей вулкан був ще діючим, випливала розплавлена лава. Охолонувши,