Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Тим часом Хижняк уже заходився складати нагана, а далі наладовувати його набоями. Загнавши в цівку останній набій, він нарешті підвів голову і, широко осміхаючись, підніс наган і націлився на маму.

– Ги-ги-ги, – засміявся він, – радий вас бачити!

– Що тобі нині треба від мене? – спитала мама, не зважаючи на його нагана і цей його сміх. Хоч як дивно, але вона не виявляла жодних ознак страху. Чомусь і мені не страшно було.

Хижняк раптом споважнів. Його пооране зморшками лице застигло огидною машкарою, ніби йому прикро було почути це запитання. Він звільна поклав нагана на стіл.

– Мені треба того, що комуністичній партії і радянському урядові треба від тебе, ясно? – гарикнув він.

– Я в цьому ніколи й не сумнівалася, – стримано відказала йому мама.

– Отож, найльояльніша радянська громадянко, – провадив він далі з іронією в голосі, – дійшла до мене звістка, що ти й досі не в колгоспі. Я просто не можу в це повірити!

Він спинивсь на мить, але, помітивши, що мама збирається щось сказати, мовив уже повагом:

– Ти що, воювати з нами надумала? Га?

Він знову взяв нагана й почав бавитись ним. Заглянув навіщось у цівку, потім викрутив шомполика і подлубався у вусі. А за хвилину відклав нагана й глянув у наш бік.

– У нас, бач, які штучки є? – він помахав у повітрі наганом. – А в тебе?

Тоді знову заходився сміятись.

– От чудасія – ги-ги-ги! – заливався він сміхом. – Вона воювати з нами хоче! Ги-ги-ги!

Він раптом спохмурнів. Сидів нерухомо, не відриваючи очей від нагана. Далі знов вибухнув реготом і реготав усе голосніше й голосніше, а потім нараз схопився зі стільця з наганом в одній руці, другою крутонув щосили його барабан і приставив дуло собі до скроні. Ми спостерігали за цим усім.

– Ги-ги-ги! – залився він щасливим сміхом. – Ти б хотіла, щоб я спустив гачок?

Ми все мовчали, що, мабуть, дратувало його, бо він раптово урвав сміх.

– Якщо ти негайно не вступиш до колгоспу, – закричав він, мов божевільний, – то я застрелю тебе своїм власним наганом!

– Ато чиїм же? – незворушно відказала мама. Ці слова й зовсім розлютили його. Тримаючи нагана напоготові, він вибіг з-за столу і захекано зупинився перед нами.

– Уб'ю вас! – ревнув він оскаженіло і, немов би на доказ поважности своїх погроз, почав палити в стелю.

Було це неабияке видовище. Але ми так наче й не боялися. Мама, стримана як завжди, стояла собі спокійно. «Товариша Хижняка», очевидно, здивував її спокій та опанованість. Попахкавши трохи в стелю, він ніби розгубився, не знаючи, що діяти далі. Спершу він узявся переладовувати спорожнілий барабан, а тоді заховав нагана в кобуру. Потім витяг його і поклав на столі. Тоді знову узяв зі столу, вивернув барабан і порахував набої в ньому. Кінець-кінцем він таки запхав його в кобуру й шаснув з кімнати.

Ми ще часину постояли. Мама врешті послухала мої наполегливі вмовляння сісти і сіла на лаву. Але тільки но вона це зробила, як до кімнати заскочив якийсь незнайомець, немов спеціяльно діждавшись цієї миті.

Був це явно городянин і, безперечно, не українець, бо не вмів і слова мовити по-українському. Ну, а що він – новий пропаґандист, то вже й без пояснень це було очевидно. Він був високий і вгодований, з блідим обличчям.

– Вам так зручно? – звернувся він до мами мало не ввічливо. Я ще подумав, що нарешті хоч на одного людяного офіційника натрапили.

– Вам, здається, приємно так сидіти... – сказав він, дивлячись згори вниз на маму, що незворушно сиділа й далі. Потім, не чекаючи маминої відповіді, зненацька вереснув несвоїм голосом:

– Встань, репана мужичко! Я навчу тебе, як зустрічати представника більшовицької партії і радянської влади!

Мама, певно, готова була до такого вибуху, бо я не помітив ніякого подиву в неї на обличчі. Вона поволі звелася на ноги. Але в кутиках її очей я помітив сльози. Образа таки допекла маму.

Пропаґандист сів на місце «товариша Хижняка» і схрестив ноги під столом, а нас так і залишив стояти. Повільно й наче задумливо запалив він дорогу цигарку з цигарнички і холодно видивився на нас. Далі витяг револьвера з кобури й поклав на столі перед собою.

– Ну, добре, – сказав він, презирливо змірявши нас поглядом. – Так чого вам треба?

Такого питання ми не сподівалися, бо нам таки нічого не треба було від нього.

– Оце я й хотіла б спитати у вас, – відповіла мама. – Як ви мене сюди викликали, то я гадаю, що ви мені скажете, чого вам від мене треба.

Він скочив на ноги.

– А ти не знаєш, чого тебе сюди покликали? – гаркнув він.

– А звідки мені знати? – відказала мама.

Його гнів перейшов у лють. Він щосили гепнув кулаком по столу, так що аж револьвер підскочив від удару і приземлився на підлозі. Пропаґандист хутко підхопив наган, скинув оком, чи цілий він, і наставив його на маму.

– Я вб'ю тебе! – гаркнув він мов у нестямі.

Але нас це якось не здивувало й не злякало, можливо тому, що за останні місяці ми пережили чимало всілякого жахіття і вже збайдужіли до нових погроз.

А пропаґандист якусь мить, здавалося, не знав, що робити з наганом, націленим на маму. Зрештою він одвів трохи руку вниз і пальнув з револьвера долі. Це його наче заспокоїло. Ні слова не кажучи, він зайшов за стіл і сів там, де й раніше сидів. З хвилину він помовчав, а тоді запалив нову цигарку і знову почав розпитувати про те саме.

Раптом двері розчахнулися навстіж і в кімнату вбіг мій менший брат. Захеканий, насилу вимовляючи слово по слову, він сказав, що до нас у хату вдерлася хлібна комісія і забрала всі харчі, які тільки познаходила. Не зважаючи на пропаґандиста, що, звісно, хотів нас затримати, ми щодуху гайнули додому, але спізнилися. Коли ми добігли до хати, члени комісії вже кінчали вантажити на воза наші мішки з зерном та іншими харчовими припасами. Небагато того всього було, однак