Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Але він там сам-один, а йому всього тільки десять років. Він, мабуть, боїться, щоб нас не розлучили назавжди. Я обіцяла йому ніколи його не кидати.

— Ви не кидали його, дороге дитя. Це сьогодення досить жорстке до більшості з вас. На щастя, уряд бере на себе відповідальність за сім’ї, чиїх чоловіків ув’язнено: вас поселять у монастирі Сірих сестер, допоки ви не зможете самі собою опікуватися.

Чотири дні по тому, коли місто тільки починали розчищати від снігу, у підвалі церкви з’явилася Мері-Ен. Разом із з нею прибули військові автомобілі й волонтери Червоного Хреста, щоб перевезти людей на нове місце проживання.

— Мої сани чекають, — повідомила вона Олені. — Ми поїдемо до сиротинця Сен-Арсен, яким опікується братство Сен-Ґабріеля. Я дізнавалася, саме там і є ваш брат.

— А кюре Бонвілль із нами не їде?

— Важливо, щоб хтось зостався із сім’ями тут, і не лише перекладати накази солдат.

— Ви не знаєте, коли я зможу забрати Толю, — поцікавилася Ліна, сидячи на розкладному ліжку поруч. — Мені сказали, що він у притулку. А ще, треба навідати Поліну. Я просто божеволію, не знаючи, як там вона; вона так обгоріла! Я втратила надію й нічого не можу робити.

Мері-Ен усміхнулася зболілій матері.

— Ваш хлопчик у лікарні Сен-Жан-де-Дьйо. Нею опікуються сестри з конгрегації Божого Провидіння. Я домовилася на завтра про зустріч із Предстоятелькою, і цього разу кюре Бонвілль поїде разом із нами. Він краще знає вашу дитину й переконливіше намалює портрет його психіки. Щодо вашої доньки, то я довідаюся й повідомлю вас, як тільки щось знатиму.

— А Олена зможе поїхати з нами до... Я забула назву, яку ви казали. Я відчуваю себе більш захищеною, коли вона поруч.

— Звичайно, — запевнила її Мері-Ен, питаючи поглядом згоди у Олени.

— Не хвилюйтеся, Ліно, я вас не кину. Допоки чекаю на приїзд батька й до того ж ця зрада Олега, ви — моя єдина сім’я тут. Завтра ми доведемо тим сестрам Божого Провидіння, що наш Толя не божевільний!

* * *

В Олени стиснулося серце, коли вона входила в кімнату для відвідувань сиротинця Сен-Арсен. Чоловік, який їх супроводжував, був привітним, одягненим у чорну сутану, але саме місце було холодним і занадто вилощеним — нічого спільного з доброзичливим сімейним теплом.

— Армія передала нам Віталія, — сказав отець Філемон, зустрічаючи обох жінок. — Ви не зможете забрати його сьогодні, тому що, як нам відомо, ви не маєте місця проживання й користуєтеся громадською благодійністю.

Шокована його словами, Олена не знала, що йому відповісти — відповідь завмерла на її губах. Отець казав правду.

— Я лишу вас з нашим новим вихованцем на кілька хвилин. Потім зустрінемося в моєму кабінеті, й ми поговоримо про майбутнє хлопчика.

Побачивши сестру, Віталій радісно закричав і кинувся в її обійми. Учепившись у неї з усіх своїх десятилітніх сил, він розридався. Олена запустила долоню в його кучеряве волосся й пестила його, намагаючись заспокоїти. Коли він угамувався, вони сіли на стілець праворуч від мадам Робертс.

— Олено, забери мене звідси! — попросив Віталій, щойно вони сіли.

— Не хвилюйся, я ж обіцяла, що нас ніщо не розлучить, щоб не трапилося. Я дотримаю слова.

Відворотом рукава своєї сорочки хлопчик витер очі. У його погляді відблискувала безмежна довіра. Олена тут, і вона все владнає. Він міг звіритися на неї.

— Як тут? — поцікавилася Мері-Ен. — Тебе не ображають?

Віталій повернувся до тої, що заговорила.

— Познайомся з мадам Робертс, — промовила Олена. — Ця добра пані погодилася нам допомогти. Подякуй їй.

Хлопчик увічливо підвівся й простягнув руку Мері-Ен — її вразили його хороші манери. Ці діти явно походили із заможної сім’ї, мали добре виховання. А ще вони спілкувалися трьома мовами, що трапляється не так часто серед українських іммігрантів.

— Відповідаючи на ваше запитання, — сказав Віталій сідаючи, — я боюся.

— Але чому?

Він нахилив голову. Стиснув тремтячі долоні.

— Що відбувається, Віталію? Кажи, я хочу знати, що тебе непокоїть, — наполягала Олена, схилившись до його вуха. — Ти можеш розказати мені все.

— У мене все добре, — запевнив він тихо, — та є один хлопчик мого віку, який ще й досі упісюється в ліжку.

— Буває, — погодилася мадам Робертс. — Нічого страшного. Дитя пережило щось жахливе й досі перебуває під впливом подій, які зруйнували його життя.

— Я знаю, але наглядачка спального корпусу не думає так, як ви.

— Що змушує тебе так думати? Вона лається на нього?

— Гірше. Вона змусила його стояти у їдальні в мокрій піжамі; він мав стояти так протягом усього сніданку. Він тремтів від холоду й сорому і плакав. Я хотів заспокоїти його, та вона веліла мені сісти на місце, бо той сцикун отримав по заслузі, і так буде щоразу, коли він пісятиме в ліжку.

Співчуваючи нещасному хлопчику, обидві жінки слухали Віталія — їхні серця заходилися від жалю.

Віталій зупинився й вів далі вже зі сльозами в голосі:

— Я боюся, що і зі мною може таке трапитися. Увечері я погано засинаю.

— Ти вже давно не впісюєшся в ліжку, — заспокоїла його сестра.

— Але я боюся. Бідний хлопчик! Коли б ти тільки бачила, як він тремтів перед наглядачкою.

Олена поцілувала його в лоба.

— Скажи, ти брав рамку фото тата й мами, — запитала вона лагідно.

Віталій покаянно глянув на неї.

— Сподіваюсь, ти її не забереш, я витягнув її з твоєї сумки ще до меси.

— Звичайно, не заберу! Хай лишається в тебе. Так батьки будуть із тобою.

— Я попрохав їх, щоб ти прийшла за мною. І ти тут!

Олена пригорнула брата до серця, зариваючись обличчям у його густу кучеряву шевелюру.

— Ми поки що не маємо де жити, тому я не можу забрати тебе сьогодні, але я незабаром повернуся.

Зайшов брат Філемон і наказав Віталію повертатися до своїх товаришів. Хлопчик учепився в сестру й не хотів її відпускати.

— Іди до своїх друзів, — сказала йому Олена. — Довірься мені, я знайду спосіб зробити так, щоб ми знову жили разом.

Спустошений, Віталій погодився полишити кімнату для побачень. В Серце Олени краялося, коли вона дивилася, як він виходить. Разом із мадам Робертс вона пройшла за священником у його кабінет.

— Мені шкода, — звернувся він до Олени, — але ви — єдина Віталієва сім’я, а вам