Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

10

Амос, 27 грудня 1914 року

У неділю після меси Аранк разом із сестрою прийшли в магазин Лявальєрів, щоб рушити до табору Спіріт Лейк. Молоді індіанці були на санях, запряжених чудовими гаскі; собакам хотілося знову бігти, й вони від нетерпіння тремтіли.

— Ти впевнений, що Розен упорається з такими гарячими собаками? — занепокоївся Едмон, переймаючись своєю безпекою і безпекою своїх гостей.

— Сідайте й не бійтеся, — відповів Аранк, — сестра має добрі навички керування такими упряжками. Вона кращий водій за багатьох хлопців.

Едмон разом із Жозефом і Александром сів у сані, якими керувала молода індіанка, а мер Ектор Отьє і президент Торговельної палати Артюр-Альбер Друен сіли один проти одного на хутра, якими Аранк вистелив власні сани. Коли пасажири добре замоталися у вовняні ковдри, кавалькада рушила в дорогу. На чарівній стежці, що зміїлася тайгою, сани ковзали легко, не підскакували, і всі насолоджувалися красою засніжених околиць. День був сонячним, купи снігу, що випав учора, стікали з голих гілок, і його сріблясті кристали вигравали у холодному повітрі.

За двадцять хвилин собаки подолали п’ять миль, що відділяли Амос від Спіріт Лейку й навіть не стомилися. Індіанці зупинили упряжки на великому мисі, з якого було видно весь табір для ув’язнених.

Підполковник Вілсон Борден вийшов із великої споруди — офіцерської їдальні, біля якої щойно зупинилися собаки, й радо привітав новоприбулих.

— Месьє, — сказав він, привітно потискаючи руку кожному, — ласкаво прошу в Спіріт Лейк.

— Я ніколи не думав, що це буде таким великим! — здивувався Едмон, його погляд був звернутий до величезного простору нижче, де працювали численні робітники навіть у неділю. Місце, оточене колючим дротом і вишками, з рядами бараків, із плацом і службовими приміщеннями, саме так я уявляв концентраційний табір, — запевнив Друен.

— Цей табір може вмістити більше як тисячу двісті в’язнів, — повідомив задоволений полковник, — не беручи до уваги військових, які його охоронятимуть. Бачите, серед службових приміщень, про які ви казали, є громадська кухня, пекарня, магазин, бараки для солдатів і пост охорони.

— Оті два ряди бараків із кожного боку центрального плацу, то житло для в’язнів? — поцікавився Ектор Отьє.

— Точно! Коли завершимо будівництво, у нас буде таких дванадцять.

«Чим і забезпечите процвітання нашої торгівлі», — подумав Едмон.

Коли підполковник і гості зайшли до офіцерської їдальні, Аранк із сестрою відійшли до краю лісу, перед цим уклавши собак на сніг. Александр приєднався до них.

— Коли дивлюся на цей обнесений залізним дротом табір, мені стає страшно за інтернованих сюди людей, — сказав він друзям.

— І хто ці в’язні? — запитала Розен.

— Вороги Канади, як мені сказали, іммігранти, чия національність непокоїть уряд.

— Вони можуть піти проти вас зі зброєю?

— Якщо вони приїхали жити тут, то точно не для того, щоб воювати з нами, радше, щоб втекти від бойових дій.

— Свобода дуже важлива! — заявив Аранк. — Мені боляче, коли думаю про людей, що будуть в’язнями в такому чарівному місці, як Спіріт Лейк. Насправді сумно.

— Згоден із тобою, друже, природа тут занадто красива, щоб не насолоджуватися нею у повному спокої, — вигукнув Александр, охоплюючи поглядом засніжений пейзаж, що вилискував під опівденним сонцем.

— Ти підеш з нами на полювання на Новий рік, як і домовлялися? — запитала Розен.

— На жаль ні, наступного разу. Батько доручив мені поїхати в Монреаль зробити закупки для магазину, і я вирішив скористатися нагодою, щоб побачити старих друзів із району, де ми жили, перш ніж переїхали до Абітібі.

Він кинув сніжкою в дівчину, не попереджаючи її. Заскочена зненацька, Розен нагнулася й кинула дві пригорщі білих сніжинок в Александра. Почалася битва сніжками, яку її бійці супроводжували вибухами сміху.

Окрик Едмона перервав їхню гру.

— Ми хочемо спуститися, — заявив він.

Усі сіли на свої місця в санях, і з радісним гамором компанія дісталася місця, що незабаром стане зловісним місцем ув’язнення, де людей, що приїхали до Канади в пошуках кращого життя, утримуватимуть озброєні солдати, які матимуть право стріляти в них, якщо ті надумають тікати.

* * *

Монреаль, 27 грудня 1914 року

На ранок після Різдва пішов сніг. Сильні опади й дужий вітер паралізували найбільше канадське місто на три довгих дні. У порту стояли кораблі, навіть поїзди не їздили. Потерпілі від пожежі змушені були лишатися у підвалі церкви на Святвечір, очікуючи, коли вщухне буря. Для цих викинутих на вулицю дванадцяти сімей, здебільшого жінок і дітей — чоловіків уже було заарештовано як ворогів — майбутнє було непевним. Працівники Червоного Хреста, які обіцяли їм допомагати й переселити в інше місце, не могли цього зробити через обставини, що перешкоджали їм виїхати з дому.

Кюре Бонвілль був єдиним, хто приходив їх утішати.

— Я зайшов до магазину, що напроти церкви, і ще до обіду власник принесе вам молока, масла, хліба...

Він ніжно поглянув на дітей.

—... і джему, — додав. — Це до того, що вам учора принесли сусіди.

— Дякуємо! — сказала, підходячи до нього, Олена. — Ми вдячні вам за вашу доброту й щедрість.

— Обов’язок пастора — годувати свою паству.

Поява працівника продовольчого магазину відвернула увагу. Зголоднілі діти побігли до нього, тоді як жінки йшли не поспішаючи. Олена скористалася нагодою, щоб поставити священнику кілька запитань.

— Мосьє кюре, коли буря вщухне, чи погодились би ви піти зі мною до сиротинця, у який відправили Віталія?

— З задоволенням, — відповів пастор, — але