Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

«То й що? Диявол тугодум, він знов і знов повертається до звичних способів обману і спокушання, повторяючи свої обряди щотисячоліття, він завжди однаковий, і саме тому у ньому можна впізнати ворога! Повір мені, у Пасхальну ніч вони запалювали свічки і приводили у льох дівиць. Відтак гасили свічки й накидалися на них, навіть коли були зв'язані з ними кровними узами… А якщо з цього злягання народжувалась дитина, знов починався пекельний обряд — усі збиралися навколо посудини, повної вина, яку називали барильцем, і впивалися цим вином, тоді розрізали на шматки дитину, кров її наливали у чашу, кидали ще живих дітей у вогонь, а попіл, що лишався від них, змішували з цією кров'ю й пили!»

«Але ж це триста років тому описав Михаїл Пселл у творі про бісівські підступи! Хто тобі розповів усе це?»

«Вони, Бентівенґа та інші, під тортурою!»

«Одна-єдина річ хвилює живих створінь більше ніж насолода — страждання. Під тортурою людина наче перебуває під владою дурманного зілля. Все те, що ти колись чув, все, що читав, спливає у твоїй свідомості, немов ти у полоні шаленого пориву, але несе він тебе не до неба, а до пекла. Під тортурою ти скажеш не лише те, чого хоче інквізитор, але й те, що, на твою думку, могло б справити йому приємність, бо між тобою і ним виникає близький зв'язок (зв'язок воістину диявольський)… Все це я знаю, Убертине, бо теж колись належав до тих, хто вважає, буцім правду можна видобути розжареним залізом. Але знай, жар істини породжений іншим огнем. Під тортурою Бентівенґа міг говорити найнесусвітнішу брехню, бо то говорив не він, то говорило його любострастя, демони його душі».

«Любострастя?»

«Так, буває любострастя болю, як буває і любострастя віри, а навіть любострастя покори. Якщо бунтівним ангелам так мало треба було, щоб перемінити свою жагу віри і покори в жагу гордині й бунту, то що ж тоді казати про людину? Кажу тобі, щоб ти знав: саме ця думка свінула мені під час розслідувань. Тому я й відмовився від гідності інквізитора. Я більше не відважувався розслідувати хиби зловмисників, бо зрозумів, що такі самі хиби властиві й святим».

Убертин слухав останні слова Вільяма, немов не розуміючи, про що той говорить. З виразу приязного співчуття, який дедалі виразніше вимальовувався на його обличчі, я зрозумів, що він вважає, ніби Вільям став жертвою почуттів, вартих великого осуду, та прощає йому все це з любові до нього. Перебиваючи його, він гірко мовив: «Байдуже. Якщо ти так до цього ставишся, то добре зробив, що зупинився. Зі спокусами треба боротися. Одначе мені бракувало твоєї підтримки, а ми ж могли розгромити цю нечестиву зграю. А що сталося насправді, ти знаєш — мене самого звинуватили в тому, що я був надто поблажливий до них, і запідозрили в єресі. Ти теж був надто поблажливий у боротьбі зі злом. Зло, Вільяме, куди не глянь — всюди зло; невже ніколи не щезне се прокляття, ся тінь, се багно, яке не дає нам торкнутися першоджерела? — Він ще ближче присунувся до Вільяма, немов боячись, що хтось його почує: — Ти знаєш, що воно закралося й сюди, між сі освячені молитвою мури?»

«Знаю, настоятель казав мені, навіть попрохав допомогти йому з'ясувати цю справу».

«То ж з'ясовуй, розкопуй, дивись соколиним оком у двох напрямах — розкошелюбства і гордині…»

«Розкошелюбства?»

«Авжеж, розкошелюбства. У загиблому юнакові було щось… жіноче, а отже, диявольське. Очі його були немов очі дівиці, яка хоче вступити у зв'язок з інкубом. А говорячи про гординю, я мав на увазі гординю ума: її не бракує у сьому монастирі, де звикли пишатися словом, творячи ілюзію мудрості…»

«Коли щось знаєш, допоможи мені».

«Я нічого не знаю. Мені тут нічого знати. Але деякі речі відчуваєш серцем. Дозволь говорити своєму серцю, розпитуй обличчя, не слухаючи язиків… Та годі вже, чому ми все про сумне, хіба гоже так страхати нашого молодого приятеля?» Глянувши на мене своїми небесно-блакитними очима, він торкнувся моєї щоки своїми довгими, білими пальцями, а я інстинктивно мало не відсахнувся; одначе стримався, і добре зробив, бо образив би його, адже наміри його були чисті. «Розкажи краще про себе, — сказав він, знов повертаючись до Вільяма. — Що з тобою діялося весь цей час? Вже минуло…»

«Вісімнадцять років. Я вернувся у рідні краї. Знову взявся за науку в Оксфорді. Вивчав природу».

«Природа — це добро, вона бо — дитя Боже», — мовив Убертин.

«І Бог, мабуть, теж добрий, якщо породив природу, — усміхнувся Вільям. — Отож, я вчився і заприятелював з багатьма мудрими людьми. Тоді я познайомився з Марсилієм, мене приваблювали його ідеї про імперію, про народ, про новий закон для земних царств, і так я опинився серед тих наших братів по ордену, які дораджують цісареві. Але все це ти знаєш, я ж тобі писав. Я так зрадів, коли в Боббіо прознав, що ти тут. Ми думали, що ти загинув. Але тепер, коли ти знову з нами, твоя присутність буде вельми до речі через кілька днів, коли прибуде Михаїл. То буде жорстока сутичка».

«Я небагато можу додати до того, що сказав був п'ять років тому в Авіньйоні. Хто приїде з Михаїлом?»

«Дехто з учасників Перуджійської капітули, Арнальд з Аквітанії, Г'ю з Ньюкасла…»

«Хто?» — перепитав Убертин.

«Гуґо з Новокастра, даруй мені, я подумки вживаю свою рідну мову, навіть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вільгельм Альнвік. Від авіньйонських францисканців можна чекати Єроніма, того дурня з Каффи, може, будуть також Беренґарій Таллоні та Бонаграція з Берґамо».

«Уся надія на Бога, — мовив Убертин, — ці двоє не забажають надто настроювати Папу проти себе. А хто відстоюватиме позиції курії, я маю на увазі — хто з непримиренних приїде?»

«Судячи з того, що мені писали, буде, гадаю, Лоренцо Декоалькон…»

«Підступний чоловік».

«Жан д'Анно…»

«Той знає всі богословські тонкощі, бережись його».

«Якось дамо собі раду. І врешті, Жан де Бон».

«Той зчепиться з Беренґарієм Таллоні».

«Так, це, гадаю, буде страшенно кумедно», — мовив мій учитель веселим тоном. Убертин глянув на нього з непевною усмішкою.

«Ніколи не розумію, коли ви, англійці, говорите серйозно. Нічого кумедного в такому серйозному питанні нема. Ідеться про виживання ордену, до якого ти сам належиш, і який я теж в глибині серця все ще вважаю своїм. Але я благатиму Михаїла не їхати