Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Так я і спала, а може просто була не в свідомості. Прокинулась вночі від запаху паленої шкіри, який досі наповнював кімнату. Погляд впав на опік. Він оброблений і змащений кремом. Дуже турботливо, бляха. 
Ні. Щось не так, окрім запаху підпаленої курки, мій ніс вловлює ще щось, дуже схоже, але трішки інакше. Це… дим! 
Я підриваюсь на ноги і біжу до дверей, долаючи біль. Швидкі кроки по той бік наближаються, хтось спускається сходами, біжить. Двері різко відчиняються після різких оборотів ключа, і я бачу бліде обличчя Кайла. 
— Вони знайшли нас, ти маєш втікати і забрати з собою Брі, — він вкладає в мою руку пістолет. — Вмієш стріляти? 
— Що? Втікати? Стріляти? Про що ти? 
— Немає часу пояснювати. 
Він тягне мою руку, і ось ми вже біжимо сходами вверх. Будинок заповнений димом, біля дверей стоїть Бріліант і гірко плаче. 
— Вибігайте через чорний вхід, прокрадіться до конюшні та біжіть вздовж огорожі. Рахуй стовпці, коли дістанетесь до двадцятого — різко повертай до лісу, там буде стежка, — Кайл притискає мене до стіни, відштовхуючи від вікна, через декілька секунд куля розбиває скло, Брі кричить ще дужче. — Біжіть по цій стежці до старого кладовища, там є прихований бункер, біля входу, під лозою, захований кодовий замок. Код — 21204. Запамʼятала? 
— Так, двадцятий стовпець, код 21204. 
— Розумничка, бери Брі і біжіть не оглядаючись. Я вас знайду. А доти — тримай зброю напоготові. 
— Я не знаю як цим користуватися! — протестую я. 
— Бачиш когось підозрілого — зводь курок, ось так, — він показує, як це зробити. — І стріляй, не роздумуючи. 
   Я киваю головою, притискаючи Брі до свого боку. З одягу на мені лише футболка та труси. 
— Будьте обережними, я їх відволічу. Коли буде чисто, то пущу в повітря кулі, як тоді стукав в твої двері, з тим самим ритмом. Слухай уважно, Бет, поки я не подам сигнал — стійте біля будинку. 
Я знову киваю головою, хоча чорта з два впевнена, що запам’ятала все, що він сказав.    Гудіння вогню заповнює простір і ми з Брі навприсідки біжимо до чорного входу. 

Як тільки я чую ті самі постріли, про які говорив Кайл — хапаю дитину на руки, і біжу в напрямку стайні. Дівчинка плаче і кличе тата, я ніжно, але наполегливо закриваю їй рот долонею. Дрібні сльози зрошують руку. 
Коли ми опиняємось біля першого стовпця - я нарешті обертаюсь, аби поглянути на дім. Його дах палає, тріскаючи черепицею. з вікон другого поверху язики полум’я лижуть ніч. 
— Брі, ти смілива дівчинка, а це лише гра. Гра для сміливих дівчаток, — промовляю оманливо спокійним голосом. 
— Я не хочу грати, я хочу до татка! — протестує вона. 
— От ми і вирушаємо на його пошуки. То як, пограємо разом? 
Вона киває головою, витираючи сльози. 
— Тоді рахуй зі мною. Ти ж вмієш рахувати? 
— Вмію, аж до ста. 
— Ох, яка ти молодець! Нам потрібно нарахувати ось такі стовпці, їх має бути двадцять. Це перший. Готова? 
— Так, — без великої завзятості відповідає вона 
— Тоді тримайся за мене, охопи мене ніжками, ось так, — я закидаю її ноги на свою талію. — А ручками міцно обійми за шию.
Вона виконує команду, а я притискаю її до себе лівою рукою, поки права тримає зброю, напоготові.