Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Навіть не знаю, як наші предки бігали за мамонтами босоніж. Стопи порізані, але я не відчуваю нічого, окрім бажання добігти до клятого двадцятого стовпця. 
  Час тягнеться, наче жуйка, що прилипла до підошви кросівок. 
Лише восьмий. Ще бігти і бігти, а я вже злюсь на себе за швидкість равлика, з якою долаю цю відстань. 
Гучна черга пострілів розрізає повітря, від чого Брі ще сильніше притискається до моєї шиї. Бідна дитина. Бідна я. Дідько! 
Чоловічий крик долинає до вух: «Хтось втікає, хапайте їх!»
Ногу тобі в сраку, чуваче! Я прискорююсь, наповнена адреналіном, що б’є в голову і дає м’язам ніг силу, про існування якої, я й не підозрювала. 
— Тринадцять, — тремтливим голосом рахує Брі. 
Чорт, чорт, чорт! 
Я чую, як дах гостьового будинку провалюється. Варто обернутися і моя швидкість впаде, тому хрін з ним. 
— Там були мої іграшки! — плаче дівчинка. 
Розумію, що вона бачить страшну картину. Вогонь — стихія, яка нищить все на своєму шляху. Люди граються в Богів, гадають, що приручили його і керують, як заманеться. Один спалах запальнички ладний знищити гектари лісу. Один недопалок може піднести в повітря заправну станцію. Одна пляшка, наповнена бензином та мастилом, може зруйнувати чужі життя, варто лише підпалити шматок тканини в ній. 
Ми підкорили вогонь з добрими намірами, а використовуємо його як зброю. Та варто проявити до нього лише краплю неповаги — і він ладен вбити навіть свого творця. 
Ось вже двадцятий стовпець, нарешті! Не вагаючись, різко повертаю до лісу і прямую до сховку. Холодне повітря цілує ноги, дражнить опік, та разом з тим, дає змогу зібрати думки в голові. 
Код, точно, кодовий замок! Як там було? Двадцять два… чи двадцять один? Байдуже, на місці згадаю. 
Соснові голки та сухі шишки врізаються в шкіру, наче хочуть стати частиною мене. Ліс ховає нас під своїм темним покривалом від світла місяця та сяйва вогню. Тут ми в безпеці. Кайл обов’язково знайде нас, варто лише не звертати з доріжки. 
— Бетані, я втомилась триматись, мої руки болять, я хочу додому! — репетує в моє вухо Брі. 
Не витрачаю сил та енергію на те, щоб заспокоїти її словами, лише погладжую спинку дівчинки рукою, в якій тримаю вогнепальну зброю. 
Стежка розширюється, стає більше схожою на дорогу. Нещодавно пройшов дощ, і сонячне світло не зуміло висушити багнюку, яка утворилася на ній. Я зісковзую, нога їде вправо, але, на диво, відновлюю рівновагу. Не вистачало впасти і борсатися тут, як свиня на фермі дядька Ніла, що так смішила мене в дитинстві. 
Хтось кричить позаду, але доволі далеко. Ми встигнемо, ми встигнемо, мені вдасться! Варто хутчіше згадувати код. Ніхто не чекатиме, поки я підбиратиму правильні комбінації. 
— Нумо, Бет, згадай клятий код, — бурчу собі під ніс. 
— Двадцять один, двадцять, чотири, — випалює Брі. 
— Що? — я перепитую, здивовано. 
— Код, який називав дядько Кайл, — каже Брі. 
— Ти запам’ятала його? 
— Так, я гарно запам’ятовую. Бабуся завжди казала, що в школі мені буде дуже легко, — вихваляється Брі, вже не плачучи. 
— Господи! Брі! Ти така розумничка! — я істерично сміюсь. 
Постріл лунає десь неподалік. Наче це допоможе, я зіщулююсь, намагаючись зробитися меншою, аби в мене було важче влучити. 
Кам’яні хрести височіють на долині попереду. Старе кладовище! Ми майже на місці. 
Ще один постріл, цього разу куля влучає в дерево десь поблизу. 
Ніколи не думала, що так сильно тішитимуся кладовищу посеред лісу, та ще й вночі. 
Куля влучає в надгробний камінь, з яким ми рівняємося. 
— Стояти! — репетує хтось зовсім близько. 
  Я бачу щось, що дуже схоже на капличку, певно, це і є вхід до сховку. За спиною виростають крила, я набираю швидкість, болото позаду, тут лише колюча трава. Дідько, та я люблю кляту колючу траву! 
Окрім голосу я чую важкі гупання чобіт. 
— Бетані! — пронизливо кричить дівчинка. 
Від її лементу у вухах пищить і лускає. Сподіваюсь, що ліве вухо не оглухне. Вона знову починає пронизливо плакати і гукати тата.
Ми майже на місці. 
 22 20 4, 22 20 4, 22 20 4.
Я малюю цифри в уяві, аби триматися за них, як за рятівну соломинку. 
Ось, двері! Тремтячими пальцями я підіймаю плющ, шукаючи грьобаний пульт, де я зможу ввести рятівну комбінацію. Ставлю Брі на землю, втискаючи в невелику нішу. Миготіння червоної лампи на рівні моїх очей привертає увагу, і я нарешті знаходжу те, що шукала. Пульс пришвидшується. Я натискаю: 22…
Різкий, пекучий біль пронизує мій бік. В той самий момент до вух долітає звук вистрілу. Я інстинктивно притискаю долоню до місця, що палає і пульсує. Вона знаходить там теплу вологу, що стікає все нижче і нижче. Не роздумуючи, я зводжу курок, розвертаюсь обличчям до лісу і стріляю навмання. Несподівана віддача в руку збиває концентрацію, але я хапаюсь за зброю іншою рукою і повторюю, випускаючи декілька куль. Та я навіть не дивлюсь, куди цілюсь! Масивна тінь все ближче і ближче. Він підводить руку, аби поцілити в мене. З такої відстані в нього немає шансу промазати. 
Я випускаю чергову кулю, і чоловік гепається на траву. Він навіть не закричав. 
Невже я вбила його? Можливо, він блефує. 
Я роблю обережні кроки і випускаю в тіло ще декілька куль, і ще, і ще. Зброя більше не має заряду. 
Брі репетує, але не покидає сховок. 
На язику танцює металевий присмак, рідина наповнює рот і стікає тонкою цівкою підборіддям. 
Повільно переставляю ноги, притискаючи рукою поранення, крізь пальці витікає тепло та життя. 
Тіло лежить, нерухомо. Я штовхаю його ногою, відчувається, наче торкання до мішка з лайном. Кривлюся від цього контакту. 
В лісі панує тиша, якщо не враховувати дитячий плач. 
Я повертаюсь і прямую до дівчинки. Голову б’ють памороки, перед очима все пливе, втрачаючи контури. Я хочу йти, але в тіла інші плани. Коліна стикаються з холодною землею, за ними її торкається лоб. Я не орієнтуюсь в просторі, стоячи так, в позі ембріона. 
— Бет! — кричить дівчинка. — Бетані! 
Її маленькі руки лягають на мою спину, це не дає втратити свідомість. Не знаю, чи такий ефект надовго. 
— Брі, введи на пульті код, який ти запам’ятала і ховайся всередині, — акумулюючи останні сили, кажу я. 
Вона не відходить від мене, тремтячи всім тілом. 
— Брі, негайно! — кричу я, як колись мама кричала на мене. 
Дівчинка підривається і біжить до входу. 
Минають нескінченні, дорогоцінні секунди, перш, ніж я чую її голос, ніби він лунає з іншого всесвіту. 
— Я не можу дотягнутися! —кричить вона. 
— Знайди щось, на що ти можеш стати, щоб зробити це! Але швидко! — це останнє, що я кажу, коли відчуваю обійми землі та нарешті чую тишу у вухах.