Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Але все це тут не є масштабом мільйонерів! Якщо Буркгарт неодмінно хотів розпочати готельний бізнес, та ще й до цього був таким запеклим прихильником сучасних технологій, то для чого ж він тоді обрав саме цей готель, з усіма його закутками, нішами, арками, вежками й химерними прикрасами? Він що, не міг почати з чогось простішого?　

— Безвольний… ем-м-м… молодший Монфор казав, що Буркгарт хоче зробити сто номерів із наших тридцяти п’яти.　

— Це стане можливим, хіба якщо врахувати незадіяний зараз простір під дахом і за умови, що працівники не житимуть більше в будинку…　

— Але ж це жахливо! — вирвалося в мене занадто голосно.　

Цього разу Бен поглянув здивовано в мій бік. Я швидко посміхнулася. Бідний Бен.　

Якщо я все правильно зрозуміла, то його час у ролі пожиттєвого практиканта тут, у готелі, підходив до кінця.　

— Він любить це місце, — казав його дядько Рудольф.　

Я теж любила це місце — а була я тут усього лише з вересня. І можна собі тільки уявити, як сильно полюбиш це місце, якщо проведеш тут усе своє життя.　

— Це, до речі, Смірнови з панорама-люксу. — Мсьє Роше кивнув підборіддям на пару, що саме підходила до нас. А оскільки я пропустила їх прибуття попереднього вечора, то тепер розглядала їх із неприхованою цікавістю, одночасно відсуваючи наші горнятка з-під капучино за стійку з листівками й відходячи назад, щоб непомітно злитись зі стіною.　

Пані Смірнова виглядала максимум на тридцять. Неперевершена, надзвичайної краси жінка з мигдалеподібними очима, м’якими рисами обличчя, ідеально рівним, блискучим каштановим волоссям, що спадало на хутряний комірець її приталеного піджака. Підбори її туфельок здавалися нескінченно високими, щоправда, це жодним чином не відображалося на її ході. Вона перетнула фойє великими кроками подіумної моделі, правою рукою закинула волосся за плече, на її лівій руці елегантно погойдувалася сумочка. її манікюр був такого ж насиченого червоного кольору, як і помада. Уже тоді, коли вона сперлася на стійку, я помітила, що в сумочці сидів маленький песик. Це був найменший песик, якого я коли-небудь бачила. Він мав вигляд пухнастої білої іграшки з очима-ґудзичками, і навіть його гавкіт звучав якось штучно, ніби мультяшно.　

— Катастрофа, — сказала його власниця англійською із сильним акцентом. — Мій чоловік стверджує, що тут немає жодного бутика, жодного магазину, жодної парфумерії! Це правда?　

— Усе правильно, мадам, — відповів мсьє Роше. — Та ми намагаємося забезпечити наших гостей якнайшвидше всім, чого вони тільки потребують. То що я можу для вас зробити?　

— Clive Christian. — Пані Смірнова зробила драматичний рух рукою. — Без нього мені не жити.　

Це було жахливо. Але хто чи що, заради Бога, той Clive Christian? Здається, мсьє Роше теж не мав жодного уявлення, що воно таке, і дещо збентежено перепитав:　

— Пардон?　

Тепер і пан Смірнов підступив до стійки. Він був виразно старшим за свою дружину, виглядав як мінімум на п’ятдесят і, на відміну від неї, одягнений був радше скромно — сірий светр до вільних штанів. Він також був худорлявим і мав досить гарний вигляд, меланхолійний, лисуватий, із довгим носом. У нього на плечах сиділа три- чи чотирирічна дівчинка, поклавши рученята на його лисину і тихо та допитливо спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона мала милі кучерики, а одягнена була в точну копію костюмчика своєї мами, правда, не таку приталену, зате з хутряним комірцем.　

— Він мене не розуміє, — пожалілася пані Смірнова своєму чоловікові та ще додала щось російською, що прозвучало дуже навіть роздратовано і злобно.　

Чоловік привітно посміхнувся мсьє Роше:　

— Перепрошую. Вона розбила флакон парфумів у ванній і дуже через це переймається. Порівняно з його дружиною вимова в нього була в рази краща.

— Так, катастрофа! — вигукнула вона. — Я ж казала! Clive Christian по. 1. Коли я не маю на собі цих парфумів, то почуваюся наче без одягу. Коли б ви змогли їх доставити?　

Мсьє Роше відкрив було рота, щоб відповісти, та пан Смірнов його випередив.　

— Ніколи, Стелло, — сказав він м’яко, але рішуче. — Зараз вихідні, завтра Святвечір, за вікнами шаленіє віхола. Ти й сама бачила, скільки добиратися до найближчого міста, а заради цих парфумів доведеться їхати, певно, аж до Женеви. Й оскільки ти нікому б такого не побажала, скористаєшся якимись із тих парфумів, що в тебе є.　

Пані Смірнова вражено на нього глянула. Вона ображено додала ще щось російською, серед чого я розрізнила слово Chanel, і крутнулася на підборах.　

— І це каже той, хто постійно жаліється, що від інших парфумів у нього болить голова! За що мені це? Усі наші друзі зараз у Санкт-Моріці чи на Карибах, а ми цього року обов’язково чомусь мусили їхати в це дивне місце вдалині від цивілізації.　

Обурено, під супровід схвального гавкоту сумочки, вона подріботіла до сходів.　

— Вибачте за поведінку моєї дружини. — Пан Смірнов обдарував мсьє Роше сумовитою посмішкою.

Його донечка стрекотала щось незрозуміле і намагалася дотягнутися до золотих зірок і пташок на ялинковій гірлянді, прикріпленій над стійкою.　

— Їй просто потрібен час, щоб звикнути до тієї чи іншої ситуації.　

— Я впевнений, що спокій і гірське повітря підуть їй на користь, — відповів мсьє Роше.　

Пан Смірнов став навшпиньки, щоб його донечка змогла дотягнутися до гірлянди. Наперекір моїм побоюванням, що вона почне її зараз шарпати, дівчинка обережно погладила одну з пташок.　

— Знаєте, я приїжджав сюди ще маленьким хлопчиком, і це місце викликає в мене найкращі спогади. Можна навіть сказати, воно врятувало моє життя. Мені було тоді дванадцять, — сказав пан Смірнов. Він зробив паузу й очікувально поглянув на мсьє Роше, але мсьє Роше мовчав.　

Я згорала від нетерплячки і на місці мсьє Роше вже б вибухнула запитаннями: яким чином готель врятував життя маленького російського хлопчика?　

Та пан Смірнов сам продовжив:　

— Я дуже втішився, що тут майже нічого не змінилося. Так ніби час зупинився. На тридцять років. І Іавіть телефон той самий. І ви — ви теж майже не змінилися. Хоча це й неможливо. Це ж ваш батько тоді мені допоміг?　

Заради всього святого, чим же допоміг? Він що, не може говорити конкретніше? Я ж тут помираю від цікавості!　

Мсьє Роше тихо засміявся.　

— Кожна людина, якій за тридцять, дванадцятирічній дитині видається суперстарою. Але дякую за комплімент, містере… ем-м… Смірнов.　

Сумніви перед виголошенням прізвища й