Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Ну добре. — Час гіркої правди настав. — Мене звати Фанні Функе, і я тут річна практикантка. Наразі я працюю нянею.　

Навіть якщо Трістан і був розчарованим, він не подав і знаку.　

— Як шкода, що я не дитина.　

— Скільки тобі років? — це просто вихопилося в мене. Я вже, було, відійшла на кілька кроків, але все ще обличчям обернена до нього.　

— Дев’ятнадцять, як ти і припускала. А тобі? Маю на увазі твою роль під прикриттям.　

— Сімнадцять. Було приємно з тобою познайомитися.　

Нарешті я спромоглась обернутися до нього спиною. Тепер залишилося переставляти ноги і зникнути. Ну, давай, це не так і важко.　

— Приємного перебування в Шато Жанв’є, — кинула я через плече. Ідучи проходом між двома ліфтами, я відчувала на спині його погляд. Ну принаймні я собі так думала. Не знаю, чому саме зараз, та мені згадалось, як Делія називає мою ходу хлоп’якуватою.

У дверях до кімнат персоналу я ще раз обернулася. Та ніша вже була порожньою. Від Трістана не було й сліду.　

Я збентежено кліпнула. Можливо, це була всього лиш моя уява? Може, все, що сталося за останню годину, відбувалося лише в моїй голові? Можливо, насправді я ще лежу у своєму ліжку й мені все це наснилося? Не було присмаку риби в роті, готель не був у фінансовій скруті, не було валізи, повної брудних грошей, і я не виставила себе повною дурепою перед наймилішим створінням чоловічої статі на цій планеті.　

Та потім двері з внутрішнього боку відчинилися, і клямка так боляче вп’ялася мені в крижі, що я відразу усвідомила, що це точно не сон.　

Я остаточно прийшла до тями.　

— Вибач, не хотіла зробити тобі боляче.　

Одна з помічниць кухні протиснулась повз мене, вибачливо усміхаючись.　

— Це я винна, — відповіла я і шмигнула досередини.　

І все це відбулось перед сьомою годиною ранку! Неймовірно, що може пережити рання пташка.

8

— Ви все це знали? — витріщилася я на мсьє Роше. Цілий день я ламала собі голову над тим, як і чи потрібно розповісти йому про розмову між двома братами Монфор. І от тепер, коли я це врешті-решт зробила, він не був ані крапельки здивований. І ніякого тобі обурення чи жаху в очах. Він просто уважно та спокійно дослухав до кінця з таким виглядом, ніби він співчуває мені. І це при тому, що я хвилювалась за його реакцію і відчайдушно намагалася придумати, як би то його розрадити. Адже все це було його готелем. Для нього, Павела, старого Стакі, Мозер-Анні та й навіть для самої панни Мюллер «Замок у хмарах» був не просто місцем праці — він був їхнім домом. Тому я очікувала бурхливішої реакції.　

— Я всього лише консьєрж. Та те, що готель більше не дає доходу, ясно як білий день, бо ж гостей чимраз менше і менше, — розсудливо сказав мсьє Роше. — Кошти на утримання готелю і працівників давно перевищують доходи, а кредитів не вистачає, щоб їх покривати. Ідея з інвестором уже кілька років питає в повітрі.　

Він поправив окуляри.　

— Як на мене, ідея цілком розумна. Звичайно, за умови, що це буде правильний інвестор.　

— Так, а Буркгарт навряд чи правильний! Він хоче зробити з бібліотеки гольф-шоп. А це не має сенсу, якщо не буде поля для гольфу. Окрім того, йшлося про фунікулери, парковки, підйомники.　

Від обурення я геть забула стишувати голос.　

Та Бен, який саме розмовляв на рецепції із запізніло прибулим британським актором (якого я, до речі, ніколи б не впізнала), здається, нічого не почув. Я б залюбки його запитала, чи знає він (і якщо так, то що саме) про плани свого тата і що він про те все думає. Та мені ніяк не випадала така можливість, і, чесно кажучи, я й уявлення не мала, як би цю розмову з ним почати. Сьогодні в обід я наштовхнулася на нього в пральній, коли відносила Павелу яблучний пиріг із корицею і забирала шапку Ґрейсі з котячими вушками, яка завдяки старанням Павела знову виглядала як новенька.　

Бен сидів там зі схрещеними ногами перед Бертою, що несамовито гуділа, і жував канапку. Це виглядало надзвичайно затишно. Павел співав басову партію з «Різдвяної ораторії» Баха, а я, на якийсь час поборена різдвяним настроєм, підхопила соло труби. У тому машинному гулі зникали будь-які музичні комплекси. Моя партія труби без труби здалася Бену дуже потішною, і він, не роздумуючи, перетворив стомлену Берту на велетенський барабан. Час ніби зупинився, ми співали від душі, трубили і барабанили, а тоді Бен підірвався і, вибачившись, поквапився геть.　

Певно, угодою для пожиттєвого практиканта не передбачено взагалі ніяких перерв.　

— Поспішайте, радісні пастушки, ах, поспішайте! — заспівав Павел йому у слід.　

— Так, плани справді лякають, — сказав мсьє Роше і заспокійливо мені усміхнувся. — Та це лише плани.　

Я не розуміла, звідки в нього така впевненість.　

— Наприкінці сімдесятих була вже ідея відкрити на горі лижний курорт і побудувати підйомник. Та згодом від цього відмовилися.　

— А Роман Монфор, здається, серйозно налаштований якнайшвидше продати готель. І йому цілковито байдуже, що з нього зробить Буркгарт. — Я ще більше стишила голос. — І йшлося про цілу валізу брудних грошей…　

Навіть це ніяк не здивувало мсьє Роше.　

— Виглядає на те, що сміттєвий бізнес — мутна, але досить прибуткова справа.　

Він ковтнув капучино, яке я принесла йому з кухні, хоча час перерви на каву й тортики вже давно минув. Проте, маючи такі погані новини, я не хотіла з’являтися в кімнату консьєржа з порожніми руками.

Моя зміна в ролі няні тривала до пів на п’яту. І якщо не враховувати тонну блискіток, які я витрусила зі свого волосся опісля, то все пройшло досить навіть тихо і гладко. І це завдяки відсутності Дона Буркгарта-молодшого, котрий ані разу не зазирнув до дитячої кімнати та не з’явився навіть тоді, коли ми проводили змайстрованим нами єдинорогам екскурсію готелем. Я сподівалася, що його сім’я поїхала геть, та, як я потім дізналася, Дон просто підхопив якусь шлунково-кишкову інфекцію. Будь-кому іншому я б неодмінно поспівчувала. Але в цьому випадку точно в усьому була винна карма.　

— Це, власне, вже не вперше, що Дон Буркгарт провертає тут дільця з валізами, повними готівки, — повідомив мені мсьє Роше після короткої паузи.　

— Чесно? — прошепотіла я.　

Мсьє Роше кивнув.　

— Та до цього йшлося,