Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

Ґамаш усміхнувся й додав:

— Ви не схожі на панікерів.

А вони й не панікували, хоча в більшості з них очі були трохи ширші, ніж тоді, коли вони прийшли.

— Крім того, я зупинюся тут у готелі. Це на той випадок, якщо у вас виникнуть якісь проблеми.

— Мене звати Старий Мюнден.

Чоловік років двадцяти п’яти піднявся зі свого місця. Він був неймовірно вродливий, з кучерявим темним волоссям, точеними, суворими рисами обличчя й сильним тілом вантажника. Бовуар кинув на Ґамаша погляд, зацікавлений і водночас спантеличений. Чи справді цього чоловіка звали «Старий Мюнден»? Він, сумніваючись, занотував ім’я.

— Так, пане Мюнден?

— Я чув, ніби Люсі не було з Джейн, коли та померла. Це правда?

— Так. Я розумію, що це дуже дивно.

— Ви маєте рацію, друже. Вона всюди ходила із собакою. Вона б не пішла в ліс без Люсі.

— З міркувань безпеки? — запитав Ґамаш.

— Ні, просто так. Навіщо собака, якщо не брати його на прогулянку? До того ж уранці, коли собака проситься побігати й зробити свої справи. Ні, сер. Це не має сенсу.

Ґамаш звернувся до присутніх:

— Чи може хтось із вас припустити, чому Джейн залишила Люсі?

Клара була вражена запитанням. Перед ними був керівник слідчої групи, старший офіцер поліції Квебеку, і запитував їхню думку. Раптом відбувся перехід від скорботи й певної пасивності до можливості бути корисними. Це стало «їхнім» розслідуванням.

— Якби Люсі захворіла або в неї була тічка, Джейн могла б залишити її вдома, — вигукнула Сью Вільямс.

— Це правда, — озвався Пітер, — однак тічки в Люсі немає і вона здорова.

— Можливо, Джейн побачила мисливців і повернула Люсі назад у будинок, щоб вони її помилково не застрелили? — запитав Вейн Робертсон, одразу закашлявся і сів. Його дружина Неллі обійняла його великою рукою так, ніби плоть була здатна відвернути хворобу.

— Та чи повернулася б вона до лісу сама, якщо там можна було зустріти мисливця?

— Можливо, і так. — відповів Бен. — Таке вже було. Пам’ятаєте, кілька років тому, коли вона спіймала… — він запнувся і розхвилювався.

Його перервана репліка викликала якийсь незручний сміх і гул. Ґамаш підняв брови й чекав.

— Це був я, як ви всі знаєте, — чоловік підвівся зі свого місця. — Мене звати Метью Крофт.

«Йому років тридцять п’ять, — подумав Ґамаш, — середньої статури, досить непоказний». Поруч із ним сиділа струнка, напружена жінка. Ім’я було знайоме.

— Три роки тому я незаконно полював у володіннях Гедлі. Міс Ніл заговорила зі мною, попросила мене піти.

— Ви пішли?

— Так.

— Чому ви взагалі там були?

— Моя сім’я живе тут сотні років, і нас виховували в переконанні, що в мисливський сезон поняття приватної власності не існує.

— Це не так, — пролунало із задніх рядів.

Бовуар заклопотано записував. Крофт повернувся на голос.

— Це ти, Анрі?

Анрі Ларів’єр, скульптор, велично підвівся на ноги.

— Мене так виховали, — продовжував Крофт. — Мене вчили, що це правильно — полювати там, де ти вибираєш, оскільки саме твоє виживання залежало від того, чи здобудеш ти достатньо м’яса на сезон.

— А продуктові магазини, Метью? «Лоблоз»[48] тобі не вистачає? — спокійно сказав Анрі.

— «Ай-Джі-Ей»[49], «Провіго»[50] — закричали інші.

— Я, — додав Жак Беліво, власник місцевої крамниці.

Усі розсміялися. Ґамаш не перебивав, спостерігаючи, слухаючи, дивлячись, до чого це призведе.

— Так, часи змінюються, — погодився роздратований Крофт. — У цьому більше немає необхідності, але це гарна традиція. І прекрасна філософія — сусід допомагає сусідові. Я вірю в це.

— Ніхто й не каже, що ти не віриш, Мете, — сказав Пітер, роблячи крок уперед. — І я не думаю, що ти повинен виправдовувати себе чи свої вчинки, особливо багаторічної давнини.

— Він мусить, містере Морров, — втрутився Ґамаш саме тоді, коли Бовуар передав йому записку. — Джейн Ніл, імовірно, убив мисливець, який вдерся на територію містера Гедлі. Усі причетні до подібних історій повинні дати пояснення.

Ґамаш глянув на записку. Друкованими літерами Бовуар написав: «Філіпп Крофт кинув качиний послід. Син?».

Ґамаш згорнув записку і поклав її до кишені.

— Ви все ще полюєте де заманеться, містере Крофт?

— Ні, сер, не полюю.

— Чому?

— Бо я поважав міс Ніл, до того ж я нарешті почув те, що люди говорили мені багато років поспіль. І я погодився. Насправді я більше не полюю взагалі ніде.

— У вас є лук для полювання?

— Так, сер, є.

Ґамаш обвів поглядом кімнату.

— Я хотів би, щоб кожен, хто має набір для полювання з лука, навіть якщо ви не користувалися ним роками, назвав своє ім’я та адресу інспектору Бовуару.

— Тільки для полювання? — запитав Пітер.

— А що? Що ви маєте на увазі?

— Луки зі стрілами для спортивної стрільби називаються рекурсивними й відрізняються від мисливського спорядження. Ті блокові.

— Але вони матимуть ті самі наслідки, якщо їх використати проти людини?

— Гадаю, що так. Пітер повернувся до Бена, який на мить замислився.

— Так, — сказав Бен. — Хоча стріли різні. Тобі має неймовірно пощастити, або не пощастити, я гадаю, щоб убити стрілою для спортивної стрільби.

— Чому?

— Ну, у стріли для стрільби по мішенях дуже маленький наконечник, схожий на наконечник кулі. А мисливська стріла — то зовсім інше. Я ніколи не стріляв, але ти, Мете, стріляв.

— Мисливська стріла має чотири, іноді п’ять лез на кінці, що звужуються до вістря.

Бовуар поставив мольберт із папером біля вівтаря. Ґамаш підійшов до нього й швидко намалював велике чорне коло з чотирма лініями, що розходилися від нього, — копію того, що Бовуар намалював за ланчем напередодні.

— Чи може він спричинити таку рану?

Метью Крофт пройшов трохи вперед і немов потягнув за собою всіх присутніх, бо всі подалися вперед на своїх місцях.

— Саме таку.

Ґамаш і Бовуар зустрілися поглядами. Вони мали принаймні часткову відповідь.

— Отже, — сказав Ґамаш майже сам до себе, — це, напевне, було зроблено мисливською стрілою.

Метью Крофт не був упевнений, що Ґамаш звертається до нього, але все одно відповів:

— Так, сер. Без сумніву.

— Який вигляд має мисливська стріла?

— Вона зроблена з металу, дуже легка, порожниста, з оперенням на кінці.

— А лук?

— Мисливський лук називається блоковим, і він зроблений зі сплавів.

— Зі сплавів? — перепитав Ґамаш. Тобто металевий. — Я думав, що вони дерев’яні.

— Колись були, — погодився Метью.

— Деякі й досі є, — вигукнув хтось із натовпу під загальний сміх.

— Вони глузують з мене, інспекторе, — зізнався Бен. — Коли я відкрив клуб стрільби з лука, то використовував старі луки і стріли. Традиційний рекурсивний тип…

— Робін Гуд, — вигукнув хтось, знову ж таки під хихикання.

— І його веселі